Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Коломієць Н.А. Відлуння душі
Вишиванка. Число 3
Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Микола Братан. Відчахнута віть
Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951)
Еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів

Дмитро Дорошенко (1882-1951) - визначний історик, громадський та політичний діяч. Чимало зробив він для ідейного та організаційного становлення української історичної науки, особливо на еміграції, розробки та популяризації державницької концепції української історії та історіографії, розвитку зв'язків між українськими та європейськими науковцями. Визначне місце в його творчості посідають дослідження в галузі історіографії, вчений одним з перших започаткував систематичні виклади з української історіографії у вищій школі, написав перший загальний курс історії української історичної науки. Не втратила свого наукового значення і створена Д.Дорошенком оригінальна концепція української історіографії.

Дмитро Дорошенко

Втім, історіографічна складова творчості вченого довгий час не була предметом спеціальної уваги дослідників, зовсім не дослідженим залишається життєвий шлях Д.Дорошенка з точки зору його історіографічних зацікавлень і поглядів. На сьогодні маємо життєписи і біографічні нариси про Д.Дорошенка Л.Білецького, С.Нагая, О.Оглоблина, І.Коровицького, Л.Винара, С. і В.Ульяновських, Ю.Пінчука і Л.Гриневича та ін. Зупинимося лише на деяких.

Першим біографом Д.Дорошенка вважається Л.Білецький [1:403] - у 1949 році з приводу 50-літнього ювілею культурно-наукової праці Д.І.Дорошенка вийшла невелика книжка Л.Білецького "Дмитро Дорошенко" [2]. У першій частині автор подає життєпис Д.Дорошенка, поділяючи його на п'ять окремих частин, які, очевидно, відповідають періодам життя вченого: 1) 1882-1902 рр.; 2) 1902-1907 рр.; 3) 1907-1909 рр.; 4) 1909-1914 рр.; 5) 1914-1949 рр. Автор не визначає критеріїв своєї періодизації, втім, можна припустити, що за основний критерій було взято громадсько-політичну працю Д.Дорошенка. Л.Білецький позначив лише основні етапи життя і діяльності Д.Дорошенка, стисло розглянув його наукову творчість. Ця робота Л.Білецького стала на довгий час єдиною найбільш повною біографією Д.Дорошенка і значною мірою прислужилася подальшим дослідникам життя та творчості цієї видатної людини.

Короткий біографічний нарис життя і творчої діяльності Д.Дорошенка написав для "Енциклопедії українознавства" О.Оглоблин [3:583]. У його англомовній "Історіографії України (1917-1956)" визначено місце Д.Дорошенка в українському історіографічному процесі і в цьому контексті подано його біографію [1:403-410].

Найзмістовнішим біографічним нарисом про Д.Дорошенка є робота І.Коровицького "Дмитро Дорошенко", в якій докладно висвітлено багатогранну діяльність ученого, педагога, організатора української науки, громадського і політичного діяча, подано його прекрасний психологічний портрет. Ця праця І.Коровицького є на сьогодні одним з найкращих біографічних нарисів, присвячених Д.Дорошенку, і має велике значення для подальшого дослідження його життя і творчості [4].

С.Ульяновська і В.Ульяновський уперше у вітчизняній історіографії зробили спробу дати докладний огляд життя, наукової та громадсько-політичної діяльності Д.І.Дорошенка [5]. Цей огляд має велике значення в плані висвітлення та використання архівних джерел, що нині зберігаються в Україні. В роботі вміщено значний фактичний матеріал, але їй бракує аналітичної складової, вона носить радше фактологічно-бібліографічний характер. Біографія вченого викладається у хронологічній послідовності, періодизація життя і творчості Д.Дорошенка нечітка та не має певних критеріїв. Автори намагаються вичерпати весь наявний фактичний матеріал і висвітлити одночасно всі сторони життя і діяльності Д.Дорошенка, але це неможливо зробити у рамках біографічного нарису в додатках до підручника. У зв'язку з цим С.Ульяновська і В.Ульяновський не змогли запобігти передчасних висновків і фактичних помилок.

Так, вважаємо, що в родині Д.І.Дорошенка не було сина з дивним іменем "Урхан" про якого пишуть автори біографічного нарису [5:529]. Водночас можна стверджувати, на підставі листування Дмитра Івановича з батьком, що це був собака [6:46]. Лист Д.Дорошенка до Б.Грінченка про підтримку справи українських діячів 1880-90-их рр. датується 22-им квітня 1910 р. [7: арк.1зв.] і, тобто, не має відношення до "другого київського періоду у житті Д.Дорошенка" [5:532], як це вважають С. і В.Ульяновські. Автори нарису пишуть, що "перше знайомство з Європою" у Д.Дорошенка відбулося у 1914 р. [5:533], проте, загальновідомим є той факт, що вперше це сталося значно раніше: влітку 1904 р. він перебував у Львові на "курсах українознавства", а у 1906 р. возив на лікування батька до Австрії, де зав'язав плідні знайомства з західноукраїнськими діячами тощо. Незважаючи на перелічені та інші фактичні помилки та недоліки, титанічна праця С. і В.Ульяновських спричинилася до подальших досліджень творчої біографії та наукової спадщини Д.Дорошенка.

Біографічний нарис про Д.Дорошенка, цікавий головним чином з-за поданої в ньому ґенези "Огляду української історіографії", написали Ю.Пінчук і Л.Гриневич [8].

В сучасній Україні стрімко зростає кількість біографічних досліджень, що пов'язано з відходом від догматичної методології марксизму-ленінізму, реабілітацією всіх форм суспільного життя, переосмисленням ролі особистості в історії, зверненням до витоків національної культури та поверненням забутих імен. Вирішення багатьох теоретичних і науково-практичних засад призводить до нового осмислення і виділення біографічних досліджень як окремої галузі історичного знання та спеціальної історичної дисципліни [9:1].

Вивчення життєвого шляху і спадщини вчених, які заклали підвалини для розвитку національної історіографії певної доби, завжди займало чільне місце в історії науки. Воно зумовлене низкою чинників з огляду як на ієрархічну складність проблематики історіографічних досліджень, так і на важливість розробки останньої для відтворення спонукальних мотивів наукової і громадської діяльності, соціокультурного середовища, особливості світосприйняття тогочасної епохи визначними особистостями, а загалом - для реконструкції причинно-наслідкових зв'язків різних рівнів з обсягу широкої дослідницької проблематики [10:126].

Епоха української історії, під час якої проходило життя і творчість Д.Дорошенка, характеризується поєднанням проблем суспільного та наукового розвитку, процесом формування української наукової історіографії як окремої історичної дисципліни, розвитком національної свідомості модерної української нації. Для реконструкції особистості масштабу Д.Дорошенка досліднику доводиться поряд з історичною й історіографічною спадщиною вивчати суспільно-політичну, літературну діяльність та приватне життя вченого, процес формування та еволюції не тільки наукових, а й суспільно-політичних поглядів історика, що справили помітний вплив на інтелектуальну історію науки та національні і культурні традиції.

У даному дослідженні міститься спроба написання творчої біографії Д.Дорошенка, в якій висуваються підходи для інтерпретації і розв'язання складного комплексу проблем, пов'язаних з історіографічною спадщиною вченого; пропонується своя періодизація життя і наукової творчості Д.Дорошенка (з огляду на його історіографічну спадщину як предмет нашого дослідження) на підставі комплексу критеріїв. При викладі творчої біографії Д.Дорошенка поєднано хронологічно-тематичний принцип з проблемним, що дає можливість охопити широкий комплекс проблем у значному часовому діапазоні і водночас ефективно використати наявну джерельну базу. Особливу увагу приділено формуванню та еволюції історіографічних поглядів Д.Дорошенка, особистим взаєминам ученого з визначними українськими істориками, представниками різних наукових та суспільно-політичних напрямків.

Молоді роки і становлення Д.Дорошенка
як історика-фахівця

Дмитро Іванович Дорошенко народився 8 квітня 1882 р. у місті Вільно в сім'ї військового ветеринара. Походив він із славетного козацького роду, який дав Україні двох гетьманів - Михайла Дорошенка (1625-1628) та Петра Дорошенка (1665-1676). Від рідного брата Петра Дорошенка Никона і пішов рід Дмитра Івановича. Син цього Никона, сотник Василь, одержав від гетьмана Мазепи хутір у Глухівському повіті на Чернігівщині, який став родовим гніздом Дорошенків [11:3-4].

З дитинства Д.Дорошенко добре знав історію свого роду, розумів, що його предки творили історію України та пишався цим. Походження Д.Дорошенка відбилося на всьому його житті, на його світогляді, на шляхах, які він вибирав. Цей нерозривний зв'язок з українською історією давав відчуття причетності до історичного процесу, виховував відповідальність за долю батьківщини.

Рід Дорошенків на тлі багатьох зрусифікованих козацьких родів визначався національною свідомістю. Дід Дмитра Івановича Яків майже все життя провів на хуторі, говорив завжди українською мовою, передплачував важливі українські видання і зібрав чималу бібліотеку. Він замовив для вітальні великий портрет І.Мазепи, на табличці під яким було вирізьблено, що це є портрет фундатора "Хутора Дорошенкового" і зазначено дату універсалу про надання хутора (1696 р.). У шкільні роки він був товаришем П.Куліша [11:4].

Дядько Василь Якович написав і видав роман "На Україні" (1863), змолоду був "хлопоманом" і завжди ходив в українському вбранні, розмовляв українською мовою. У січні 1918 р. його на 70 році життя було вбито більшовиками у м. Глухові [12:99].

Найбільшим "українофілом" у родині був дядько Д.І.Дорошенка Петро Якович - лікар-хірург, який захоплювався історією та мистецтвом. Він зібрав бібліотеку українських видань, цінну колекцію автографів українських історичних діячів і картин, серед яких було кілька власноручних малюнків Т.Г.Шевченка. Одружений він був з Марією Парменівною Маркович, правнучкою українського історика. Сам Петро Якович друкувався в "Киевской старине", працях Чернігівської Архівної Комісії [12:100].

Ім'я Петра Яковича Дорошенка стоїть поряд з такими представниками консервативної думки II пол. XIX ст. як Ф.Уманець, В.Горленко, А.Стороженко, М.Стороженко та ін. З цих кіл вийшов і П.Скоропадський. В українській історії консерватизм як велика духовна настанова великої частини суспільства, відігравав визначну роль і проявився у міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного і громадського життя. Така настанова допомогла зберегти українську національну ідентичність в умовах бездержавності [13:125].

Петро Якович приятелював з П.Скоропадським, при гетьмануванні якого і за часів Директорії був заступником Міністра освіти і завідував Відділом Національної Культури і Мистецтва. Саме він познайомив П.Скоропадського з Д.І.Дорошенком у 1917 р. [14:259]. У 1919 р. П.Я.Дорошенка було страчено більшовиками в Одесі [12:100].

Батько Дмитра Івановича - Іван Дорошенко - став "українофілом" під впливом своїх братів, він дуже любив українську мову, пісню, театр, збирав українські книжки [11:3-4].

Ще малим Дмитра було вивезено на хутір, де і пройшли його дитячі роки. Хутір цей знаходився на кордоні з Росією, місцевість була дуже глуха, національно свідомого населення не було, але люди "відчували свою відрубність" від сусідів (навіть мішаних шлюбів між українцями та великоросами не було). Тут молодий Дмитро спілкувався з дідами-пасічниками та слухав їх оповідання про давнину. Багато часу він проводив у бібліотеці діда, де студіював українські видання: "История Малой России" Д.Бантиш-Каменського, "История Малоросии" М.Маркевича, "Чорна рада" і "Записки о Южной Руси" П.Куліша, український місячник "Основа", "Кобзар" Т.Шевченка 1860 р. та ін. [11:4]. Так народжувалися його захоплення українською книгою, історичною літературою, з'явилися улюблені автори.

В родині Дорошенків знали та зберігали українську історію, відмінну від тієї, яку подавала офіційна російська історіографія, шанували пам'ять про рідне минуле. Дядько Петро розповідав Дмитру про своїх знайомих українських діячів - професора В.Антоновича (він добре знав його ще з Києва), історика О.Лазаревського (з яким він постійно листувався), В.Тарновського (засновника Українського Національного Музею у Чернігові), етнографа В.Горленка, а також П.Куліша (з яким колись листувався). Петро Якович показував Дмитру свої колекції і дарував книжки з своєї бібліотеки. А це була дійсно "найкраща на наддніпрянській Україні приватна українська книгозбірня". Так, там були універсали всіх гетьманів від Б.Хмельницького. На документах з колекції П.Я.Дорошенка засновували деякі свої розвідки О.Лазаревський, Ф.Уманець, М.Василенко та інші українські історики [12:99]. Багато старих українських видань, які Дмитро Дорошенко бачив у колекціях своїх дядька та діда, він використав пізніше у своїх наукових працях та включив до бібліографічних покажчиків.

Тут, на хуторі, Д.Дорошенко починає цікавитися місцевою історією. В його особистому архіві збереглися зібрані ним матеріали з краєзнавства Глухівщини - назви урочищ; відомості з географії та заселення краю; опис кладовища; імена, прізвища місцевого населення та дані перепису; щедрівки та колядки тощо [15]. Він "з'їздив всю лівобережну сторону повіту й знав кожне в тій стороні село". "А скільки спогадів наслухався я про Новогородок, про його гімназію, про вчителів і вихованців", - згадував Дмитро Іванович. У гімназії у Новгород-Сіверському вчився його дід (випуск 1820 р.), батько та шість його братів. Педагог К.Д.Ушинський був родичем Дорошенків і хрещеним батьком Івана Яковича. Серед вихованців цієї гімназії свого часу був П.Куліш, про якого Дмитро почув багато цікавого [11:85].

3 1892 року Д.Дорошенко навчався у гімназії у Вільні, проте кожне літо проводив на хуторі, куди його привозив батько, а з 12 років він їздив уже сам. Повертався до Вільна Дмитро "з великим запасом українських вражень". Утім, серед "гімназіальних товаришів" він не мав з ким поділитися тими враженнями (бо українців серед них не було) й ріс "самотнім мрійником". Ця "самотність" та інтерес до України і всього з нею пов'язаного, особливо до історії, літератури та мови, мистецтва, штовхали Д.Дорошенка на самостійні заняття, на пошуки джерел, книжок.

Бажаючи підвищити рівень володіння українською мовою (під час перебування у Вільні, Дмитро не мав змоги спілкуватися рідною мовою, та й в родині Дорошенків було заведено розмовляти російською), він склав короткий російсько-український словник для власного вжитку [16].

Зацікавлення "українством" всіляко підтримував і намагався розвивати в дитині батько Іван Якович, який займався вихованням сина. Батько з сином були дуже близькі, і це була не звичайна любов батька до сина і сина до батька, а справжня духовна єдність, спільність інтересів, повага одне до одного. Дмитра завжди цікавили думки батька з будь-яких питань (чи то погляд на якусь книжку, чи то його, Дмитра, вчинки тощо) й він дуже цінував його поради. З малих літ прищепив йому батько любов до "далекої батьківщини України", національну свідомість, зацікавив українською історією.

Мешкаючи у Вільні, Дорошенки передплачували різні українські видання, газети, часописи, серед яких були і заборонені. "Зоря", а потім "Літературно-Науковий Вісник" стають для молодої людини школою національної української свідомості, з сторінок часописів він дізнається про українське життя у Галичині, "про тамошні товариства", про імена І.Франка та М.Грушевського, які стали "властителями" його дум. "Тепер вже не батько мене, а я батька почав "усвідомлювати", - згадував пізніше Д.Дорошенко. Ще на гімназіальній лавці він стає свідомим українцем, а начальство переконується у його "неблагонадійності" і сепаратизмі [11:6].

Досить рано з'являється у Д.Дорошенка хист до самостійних писань на українські теми. Ще як він був учнем VI класу, то брав участь разом із гуртком своїх товаришів у друкуванні літературного журналу. Розвинуті ще з дитинства гуманітарні здібності дозволяли йому не лише студіювати наукову літературу, а й давати всьому власну оцінку (навіть "Історії України-Руси" самого М.Грушевського [17]).

Хоча перші роботи Д.Дорошенка (у 1899 р. виходить друком перша його стаття про український театр у львівському "Літературно-Науковому Віснику" [18]) носили здебільшого інформативний характер, можемо бачити схильність автора до власних оцінок того, про що він пише - чи то стосується українського театру, літератури, книги, чи українських діячів тощо. З самого початку він звертається до близьких до історіографії тем, а публікації про звіт Д.Яворницького [19] та про Наукове товариство ім. Шевченка у Львові [20], інші статті та замітки рецензійного характеру є, на наш погляд, першими роботами Д.І.Дорошенка, які можна віднести до його історіографічної спадщини.

Гадаємо, що вже в ранніх роках можна побачити те, що підштовхнуло Дмитра Івановича у майбутньому до наукових досліджень української історії, історіографії, бібліографії. Це й українські традиції роду Дорошенків, які виховували у майбутнього вченого національну свідомість та зацікавленість "рідною минувшиною", і дідова і батькова бібліотека, де в нього вперше виникає інтерес до української книги та її авторів, і спілкування зі своїми дядьками і батьком, від яких він почув багато про видатних українських діячів та істориків, а також його особистий хист до самостійних дослідів, писань тощо.

З гімназіальних часів саме українська історія та література приваблювали Дмитра і тому він мріяв навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету, де сподівався зустрітися з студентами-українцями, познайомитися з представниками українського громадянства [11:7]. Втім, у 1901 р., діставши класичну гімназіальну освіту, Д.Дорошенко був змушений вступити до Варшавського університету ("Циркуляром" Міністерства освіти наказувалося абітурієнтам вступати лише до університету шкільної округи своєї гімназії).

На початку вересня 1901 р. Д.Дорошенко поїхав до Варшави з твердим наміром при першій же змозі перейти до Петербурзького університету. Думку про Київ він мусив на деякий час залишити, бо директор Віленської гімназії запевнив, що Києва він не побачить, як свого власного носа, з-за його "українства" [11:8].

Варшавський університет не сподобався Дмитру Івановичу своєю неприємною атмосферою та тим, що університет не мав визначних наукових сил, а хто був, то викладав так нудно, що відбирав всяку охоту слухати" [11:І2]. Провчився він тут недовго, проте встиг узяти участь у організуванні Української Студентської Громади та акції допомоги львівським студентам під час відомої "сецесії" українських студентів [11:12].

Через півроку Д.Дорошенкові все ж таки вдалося перевестися до Петербурзького університету, який давав значно вищий рівень підготовки, до чого саме й прагнула молода людина. Через багато років Д.Дорошенко згадував: "Ми мали тоді в університеті прекрасних професорів і під їх проводом можна було багато навчитися. Доволі назвати професора російської історії Платонова, професора західноєвропейської історії Форстена, історії Риму Ростовцева, історії російської літератури Шляпкина" [11:47]. Проте, його зацікавлення українською історією не було задоволено, бо в університеті українську історію не викладали.

У Петербурзі завжди була чисельна українська колонія. На той час уже існувала українська громада як філія всеукраїнської організації, заснованої у Києві 1897 р. та два легальних українських товариства - "Товариство ім. Т.Г.Шевченка" та "Благотворительное общество издания общеполезных книг для малорусского народа". Пізніше Д.Дорошенко підкреслював, що далекому Петербургові судилося відіграти в історико-культурному розвитку України визначну роль: звідти приходили не тільки циркуляри про заборону української мови і утиски українського національного життя - холодний Петербург давав притулок і зігрівав не лише наших земляків, що шукали в ньому тепленьких місць та кар'єри, а й українську думку, українське слово, звідти йшли заклики до пробудження інтелектуальних сил України Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Та й на поч. XX ст. українські діячі почували себе там упевненіше, ніж удома [21:2].

Одразу по переїзді до Петербурга Д.Дорошенко увійшов до місцевої української студентської Громади і з головою поринув у громадську роботу. У 1903 р. українські студенти обрали його головою своєї громади. Ця праця забирала майже увесь час, Д.Дорошенко навіть забував про навчання в університеті. Починаючи з цього періоду Дмитро Іванович повністю присвятив себе українській справі: влаштовував збори, вечори, свята, займався поширенням української літератури та її нелегальним довозом із-за кордону через Фінляндію. Дмитро перебував у постійних контактах з різними поколіннями українських діячів у Петербурзі.

Національний обов'язок ставив він понад усе, віддавав себе вповні на службу українській ідеї, "не особисті замилування, тільки національні потреби" керували працею Д.Дорошенка [22:V-VI]. Цілком природно він переходить до свідомої політичної діяльності. Навесні 1903 р. було реорганізовано Громаду й остаточно визначено її політичне обличчя: офіційно вона вся приєдналася до Української Революційної Партії, а тому, що сама партія перетворилася в Українську Соціал-Демократичну Партію, "то всі ми стали соціал-демократами, подобалось це комусь із нас чи не подобалось". Певна опозиція до такого перетворення була, у складі Громади утворилася група національного напрямку, але сам Д.Дорошенко, хоч і був причарований гаслом самостійності України, вважав, що керівникам партії краще знати, що робити, і дисципліновано підлягав наказам з центру [11:32-33].

Працюючи у справах Громади, Д.Дорошенко познайомився і тримав зв'язок з багатьма визначними українськими діячами, серед яких досить назвати Данила Мордовця, Петра Стебницького, Олександра Лотоцького, родину Русових.

Побачивши здібності молодого історика, О.Лотоцький заохотив його писати популярні книжечки для "Добродійного товариства", яке він фактично очолював. Д.Дорошенко присвятив роботі Товариства свої розвідки "Издания "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг" в СПб" (написано на поч. 1903 р. для часопису "Вестник воспитания") [23] та "Украинское издательское общество в Петербурге" (написано на поч. жовтня 1905 р., але за революційним подіями не встиг відіслати до редакції і стаття втратила своє значення) [24]. В них подано загальний огляд роботи Товариства, виконання ним своїх статутних завдань ("прийти на помощь религиозно-нравственному развитию и экономическому благосостоянию малороссийского народа"), його видавницької діяльності. Окрему увагу приділяє Дмитро Іванович аналізу виданих Товариством брошур на історичні теми: схвалює популярні історичні нариси Г.Комара про Б.Хмельницького та А.Головатого, біографію Т.Шевченка О.Кониського, але вважає недоцільним для народу видання "Виговщини" П. Куліша (її було написано для інтелігенції) [23: арк.3] тощо.

Щодо значення Товариства, то Д.Дорошенко підкреслює, що у Харкові та Києві теж існують установи з такими ж завданнями, "но родное слово в изданиях этих обществ является редким гостем" [24:2].

У 1904 р. Дмитро Іванович започаткував наукову діяльність - виходить його перша наукова праця "Указатель источников для ознакомления с Южной Русью" (СПб) [25]. Поява цього бібліографічного покажчика джерел з історії України пояснюється потребами молодого покоління, що на переломі 1890-1900-х рр. приходило до національної свідомості і бажало уґрунтувати цю свідомість [26:175]. Для складання цього покажчика, який би полегшив українській молоді ознайомлення з літературою до того чи іншого питання українознавства, Студентська Громада зупинилася на Д.Дорошенкові. Вибір пав саме на нього, бо літературні здібності молодого Дмитра Івановича були помічені (у цей час він активно пише на українські теми у періодиці [27, 28]). Крім того, самостійну роботу з української бібліографії Д.Дорошенко проводив і раніше - ще в Вільні він склав список літератури під назвою "Научный взгляд на украинцев как на отдельную народность" [29], який пізніше й увійшов до складу "Указателя источников".

Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: археологічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; сер. XVIII - 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.

Незважаючи на гострі ножиці російської цензури, бібліографія Д.Дорошенка, певною мірою, виконала своє завдання і стала допоміжним довідником для українського, головно студентського читача [30:42]. В "Указателе источников..." можемо бачити добре ознайомлення автора з попередньою бібліографічною літературою та взагалі з українською книгою. Важливим є той факт, що Д.Дорошенко у цьому виданні вперше подав свою періодизацію української історії, яка згодом стає основою його історичних та історіографічних праць. Ця періодизація вказує і на ознайомлення Д.Дорошенка з досягненнями тогочасної української історіографії, а саме на сприйняття наукової схеми української історії М.Грушевського [31:42]. Така важлива риса довідника Д.Дорошенка, як складання бібліографії відповідно історичній періодизації, була, на думку Л.Винара, перейнята багатьма істориками [39:42].

У роботі над довідником молодому досліднику багато допоміг О.Лотоцький, який мав велику бібліотеку з українознавства та був дуже відомим в українських колах діячем та письменником. О.Лотоцький також узяв на себе увесь клопіт з цензурою, а потім і з друкарнею. Гроші на видання книги дав батько Дмитра Івановича, що і зіграло вирішальну роль - Дмитра Дорошенка ми вважаємо автором першої загальної бібліографії історії України (у цей час аналогічну працю було підготовлено його однофамільцем галичанином Володимиром Дорошенком, якому забракувало коштів для видання) [26:175].

Того ж року Д.Дорошенко опрацював покажчик народної української літератури рекомендаційного характеру - "Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания" (СПб, 1904) [32]. Ця книжка стала першою українською рекомендованою бібліографією. Складалася вона з реєстру українських видань 1894-1904 рр., а під кожною бібліографічною позицією подавалися витяги з рецензій на цю літературу (що можна вважати зародком історіографічного аналізу). Ця бібліографія була прихильно зустрінута критикою.

Таким чином, у перші роки XX ст. Д.І. Дорошенко проявив себе здібним бібліографом, праці якого заповнили поважну прогалину в українській бібліографічній літературі і спричинилися до подальшого розвитку цієї ділянки українознавства.

Тоді ж Д.Дорошенко багато пише на українські теми, виходять його статті, замітки, рецензії та переклади у періодиці, збірках та окремо. Визначаються переважаючі інтереси Д.Дорошенка - українська історія, література і мистецтво, театр, тобто українська культура взагалі. Переважно роботи цього періоду носять популярний, інформативний характер.

Навесні 1904 р. до Петербурга дійшла звістка про те, що "Товариство прихильників науки, літератури і штуки" у Львові, де головою був М.Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси, на які закликало молодь з російської України. Д.Дорошенко вирушає до Львова з метою поглиблення своїх знань на терені українознавства. Тут він слухає лекції М.Грушевського, І.Франка, К.Студинського, І.Брика, С.Томашівського, Ф.Вовка, І.Раковського, М.Ганкевича. Особисто познайомився Д.Дорошенко з Іваном Франком, Федором Вовком та іншими відомими українськими діячами. Під час роботи курсів Д.Дорошенко вступив до Наукового товариства ім. Шевченка, а також почав співпрацювати у "Праці" та інших виданнях Революційної української партії. Все це захоплювало молодого Д.Дорошенка, заохочувало до подальшої роботи в українській справі та в українській науці. На цих курсах продовжував формуватися світогляд Д.Дорошенка щодо українського національного життя, української культури і науки [2:8].

Під час перебування у Львові Д.Дорошенка "запрягли до коректи "Праці" (органу РУП) та інших РУПівських видань", до редагування перекладів брошур Енгельса і Каутського [11:60].

По закінченні курсів Дмитро Дорошенко повертається до Петербурга, де продовжує плідно працювати у різних виданнях, бере участь у громадському житті.

У 1905 р., не закінчивши навчання, Д.Дорошенко покидає Петербург у зв'язку із змінами у політичних обставинах і закриттям на необмежений термін вищих шкіл. Деякий час він залишається у Вільні в батька і звідти дописує до різних видань.

Влітку йому довелося везти хворого батька за кордон на лікування (вони перебували в Австрії та Чехії). Під час цієї поїздки Дмитро Іванович познайомився з відомим галицьким діячем Євгеном Олесницьким, з віденським лікарем Романом Яросевичем (відомий радикал та близький приятель М.Драгоманова), з Володимиром Кушніром, з яким зав'язалося близьке знайомство і жваве листування і якому він допоміг у справах видання українського журналу "Ukrainische Rundchau" (пізніше Д.Дорошенко багато писав для цього видання [33, 34]). Перебування за кордоном, знайомство з галичанами та українською еміграцією були дуже плідними для Д.Дорошенка, розширили його світогляд. Імовірно, під впливом розповідей Р.Яросевича взявся він писати статтю про М.Драгоманова, що вийшла друком у 1906 р. [35].

На початку осені Дорошенки повернулися до Вільна, а звідти до Глухова. До Петербурга Дмитро Іванович не поїхав, сподіваючись перейти до Київського університету, як тільки там почнеться нормальна робота.

У Росії ж починалася революція, розростався український рух, цензура ослабла, "усі з дня на день сподівались, що от-от упадуть обмеження і заборони, які тяжіли над українським словом і готовилися до організації української преси". Тоді Д.Дорошенко з Глухова їде до Києва, де починає співробітництво у майбутньому українському місячнику за редакцією Б.Грінченка "Нова Громада" [36: арк.1] і продовжує надсилати численні статті в інші українські видання.

Наприкінці квітня 1906 р. Д.Дорошенка було запрошено на посаду секретаря редакції журналу "Украинский Вестник" - органу Української Парламентської Громади у Першій Державній Думі. Цей тижневик мав служити українською трибуною для цілої Росії, й тому друкувався російською мовою. До Петербурга Дмитро Іванович переїхав у травні. В журналі він вів хроніку, бібліографію і мав справу з друкарнею. Сторінки журналу прикрашали статті М.Туган-Барановського, О.Овсянико-Куликовського, О.Лотоцького, П.Стебницького, О.Русова, І.Франка, В.Гнатюка, М.Грушевського. У редакції Д.Дорошенко зустрічався з селянами-парламентарями й обговорював різні проблеми. Щодо українізації школи, то він рекомендував їм брошуру Б.Грінченка "Якої школи нам треба", вважав за необхідне для національно-демократичного руху надсилати їм нові видання, які б розвивали їхню національну свідомість та світогляд [37, 38].

Незабаром Думу було розігнано, перестав виходити і "Украинский Вестник". Д.Дорошенко повертається до Глухова з надією продовжити свої університетські курси у Києві [37: арк.1].

Революція 1905-1907 рр. скасувала формальні утиски над українським словом. Відчуваючи потребу у широкому використанні друкованого слова для української справи, Д.Дорошенко активно співробітничає в періодичних виданнях ("Нова Громада", "Рада", "Хлібороб", "Літературно-науковий вісник", "Рідний край" та ін., надсилає свої статті навіть до американської "Свободи" [39:5-6]). Як журналіст Д.Дорошенко показав себе висококласним спеціалістом, і це в той час, коли в стадії становлення знаходилася не тільки українська преса, а й український журналіст [22:VI]. "Чисельні редакційні статті (передові), фельєтони, статті на поточні теми, рецензії на книжки і театральні вистави цього періоду становлять окрему ділянку творчої спадщини Д.Дорошенка і ще чекають на свого дослідника.

Прибувши до Києва у вересні 1906 р., Д.Дорошенко починає працювати у газеті Є.Чикаленка "Рада". Ця праця стала для нього свого роду школою мови, яку пройшло чимало людей, які пізніше відзначилися на літературному полі. Молода українська преса ще не мала властиво фахових робітників, не була "вироблена" і газетна мова, а тим часом читачі ставили щодо мови дуже високі вимоги. "Отже, доводилося просто виробляти, творити - дуже обережно - нову газетну мову на ґрунті мови народної та літературної. Завдання було дуже тяжке і відповідальне", - згадував Д.Дорошенко [11:87]. Є.Чикаленко так характеризував молодого Д.Дорошенка: "Має надзвичайну пам'ять, пише легко, гладко і скоро, а тому для щоденної газети дуже цінний працівник" [41:6]. Теми статей Дорошенка - огляди національного життя, шкільництво, університети, наукові товариства, огляди преси, видатні українські діячі.

В той час перед українським рухом постає серед іншого і завдання за допомогою преси, друкованого слова формувати національну свідомість широкого загалу українського народу. Саме тому, коли починається свідоме вивчення минулого української історичної науки як окремої ділянки історичних дослідів, більшість україномовних видань з цієї тематики свідомо мали популярний характер. До цього процесу прилучається і Дмитро Іванович, все більше місце у його творчості займають праці історіографічного характеру.

Неабияку роль у цьому зіграв відомий український діяч Борис Грінченко. Саме на його замовлення подає Д.Дорошенко статтю про М.Грушевського до "Нової Громади", виходять його статті про М.Драгоманова, В.Горленка, брошура про П.Куліша.

Стаття "П.Куліш (10 років з дня смерті)" була написана влітку 1906 р. для "Нової Громади", а вийшла друком у часописі "Україна" (Кн. ІІ) у 1907 р. [42]. Ця стаття деякими дослідниками вважається першою науковою працею Д.Дорошенка [2:9-10]. Втім, беручи до уваги вже згадану вище бібліографічну працю Дмитра Івановича, можна вважати статтю про П.Куліша його першою науковою працею з історіографії. Д.Дорошенко подає життєпис та аналіз творчості історика на основі чисельної попередньої літератури про П.Куліша, критично ставиться до його наукової спадщини. Характер статті радше описовий, проте вже можна бачити здібності автора до синтезування творчої біографії поодиноких істориків.

Одночасно виходять перші наукові публікації Д.Дорошенка, присвячені діяльності українських наукових установ, які теж можна віднести до історіографічної спадщини Дмитра Івановича. Характер цих праць інформативний або науково-інформативний [43, 44].

Восени 1906 р. Д.Дорошенко продовжує освіту, тепер уже у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Він бере активну участь у всіх громадських і культурних справах українського нового національного життя. Так, під проводом Д.Дорошенка на студентськім масовім вічі (він зробив доповідь - короткий огляд науки українознавства і з'ясував її потреби) була прийнята резолюція про заснування при університеті чотирьох кафедр: української мови, літератури, історії і права і про запрошення викладачів зі Львова та українських професорів різних університетів [45: арк.1-2]. Але університет та влада з цим не погодилися і постанова віча не була втілена.

1906 р. Дмитро Дорошенко одружився з Наталею Михайлівною Васильченко, яка тоді тільки-но закінчила Драматичний Відділ Музичної школи М.Лисенка і була серед найкращих учениць [2:9].

У 1906 р. Д.Дорошенка було запрошено до співпраці в журналі "Україна". Цей науковий щомісячник почав виходити українською мовою замість російськомовної "Киевской старины". Саме в "Україні" Д.Дорошенко вперше стає до науково-організаційної діяльності, але й продовжує публікуватися в "Літературно-науковому віснику", який було перенесено до Києва.

В той же час Дмитро Іванович бере участь на посаді секретаря у Київській "Просвіті" (яку тоді очолював Б.Грінченко), а також активно працює у її бібліотечній комісії.

Восени 1908 р. Д.Дорошенко записує спогади проф. В.Антоновича про початки київської "Старої Громади", фундатором якої той був. Цю роботу Д.Дорошенко робив за порадою "старших громадян". В.Антонович встиг продиктувати мемуари "лише про кінець 1859 р., про сходини з своїми однодумцями та про розмови з ними у справі фундації української громади після розриву стосунків з польською організацією" і довів оповідь до початку 1860 р. [11:98]. З-за смерті вченого ці спогади лишилися незакінченими, а те, що збереглося, було надруковано на сторінках "Літературно-Наукового Вісника". Ці спомини 1908-1909 рр. було використано Д.Дорошенком у одному з найкращих історико-біографічних нарисів - монографії "Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність" (Прага, 1942).

1906 року Д.Дорошенко з успіхом закінчує університет за спеціальністю "історія" й одержує диплом 1-го ступеня, який відповідав докторату західноєвропейських університетів. Фахова освіта, здобута у Київському університеті, відомому народницькими традиціями історичної школи В.Б.Антоновича і його учня та послідовника М.Довнар-Запольського, значно вплинула на ідейні та методологічні засади Дорошенка-історика. За споминами Н. Дорошенко, Дмитра Івановича мали залишити при університеті для подальшої наукової праці, але вони "довідалися від земляка-українця П.Скрипника, який був секретарем в попечительстві Київського учебного округа Міністерства освіти, що він ні в якому разі не буде затверджений Міністерством освіти, бо про нього там були папери, що він належить до Української спілки й розповсюджує українську нелегальну літературу між селянами" [46:356].

Час перебування у Києві був дуже плідним для Дмитра Івановича: тут він уперше стає до організації української науки, значно підвищує свій професійний рівень, окреслюється коло тематики його наукових інтересів, тут він знайомиться з багатьма українськими діячами, у київській періодиці побачили світ близько 170 публікацій Д.Дорошенка на різноманітні українські теми. З історіографічних робіт можна назвати розвідки про українських істориків В.Горленка, Б.Грінченка, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Максимовича, В.Антоновича, М.Грушевського), рецензії на різноманітні українські видання, статті та повідомлення про українські наукові установи. Активно збирає Д.Дорошенко матеріал для подальших досліджень.

Політичні погляди Д.Дорошенка у цей час взагалі можна схарактеризувати як народницько-демократичні, що відбилося і на його історичних зацікавленнях. Зокрема, це бачимо у підвищеному інтересі Д.Дорошенка до постатей українських "істориків-народників", історії українського народу та інших "бездержавних народів" [47, 48, 49, 50].

Щодо філософсько-методологічних засад Д.Дорошенка, то вже у ранніх працях помітний позитивістський нахил мислення історика. Це відчувається у великій повазі до факту, що було взагалі притаманно українському науковому середовищу порубіжжя ХІХ-ХХ ст. Саме тому бібліографія постає як метод історіографічного дослідження і саме тому так тісно пов'язані бібліографія і історіографія у науковій творчості Дмитра Дорошенка. Перехід його від бібліографії до історіографії виглядає цілком природно, якщо взяти до уваги закономірності початкового етапу розвитку історіографії як окремої ділянки наукових дослідів і накопичення історіографічних фактів. Хоча бібліографічні дослідження часто становлять основу історіографічних праць, не можна лише до цього зводити ґенезу історіографічних зацікавлень ученого (як це робить Л.Винар [30]): починаючи з перших рецензій, заміток, статей, присвячених життю та діяльності окремих істориків, бібліографічні та історіографічні зацікавлення і досліди у Д.Дорошенка, на нашу думку, зароджуються і йдуть поруч.

Отже, розглянувши ранню біографію Дмитра Івановича Дорошенка (1882-1909), можна виділити такі її етапи: 1) 1882-1899 рр. - формування зацікавлення українською історією та культурою, здобуття початкової освіти; 2) 1899-1904 рр. - участь в українському русі, започаткування громадсько-політичної та літературно-наукової діяльності, 1899 р. - перша публікація, 1904 р. - перша наукова публікація з галузі бібліографії; 3) 1904-1909 рр. - активна громадсько-політична діяльність, формування світогляду та поглядів на українське життя, культуру, науку, здобуття вищої освіти, поширення тематики наукових дослідів, 1907 р. - перша наукова публікація з галузі історіографії.

Зацікавлення українською історією та культурою, українською книгою та її авторами виніс Дмитро Дорошенко з дитинства, насамперед, під впливом своєї родини. Його особисті здібності, хист до самостійної роботи над дослідженням минулого та до висловлення власної думки проявилися рано і вже у перші роки творчості (1899-1904 рр.) з'являються роботи, близькі до історіографічної тематики.

Старші українські діячі залучають здібну молоду людину до журналістики і науки за потребами національного руху. Так постають перші наукові праці вченого з бібліографії та історіографії.

Можна казати про щасливе поєднання особистих зацікавлень, хисту та здібностей молодої людини з тими потребами і завданнями, які стояли перед тогочасною українською наукою, тісно пов'язаною з українським рухом.

Література

1. OhlobIyn O. Ukrainian historiography (1917-1956) // The Annals of the Ukrainian Akademy of Arts and Scienes in the US. - 1957. - V.5-6. - No.4. - P. 307-435.

2. Білецький Л. Дмитро Дорошенко. - Вінніпег, 1949. - 24 с.

3. Оглоблин О. Дмитро Дорошенко // Енциклопедія українознавства: Словникова частина. - Париж-Нью-Йорк, 1953. - С.583-584.

4. Коровицький І. Дмитро Дорошенко // Липинський В. Твори. Архів. Студії / Заг. ред. Є.Зиблікевич. - Т.6: Листи Дорошенка до В'ячеслава Липинського / Ред. І. Коровицького. - Філадельфія-Пенсильванія, 1973. - XLIV c.

5. Ульяновський В. Автори "Української культури" // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - Київ: Либідь, 1993. - С.527-553.

6. Лист Д.Дорошенка до І.Я.Дорошенка з Києва (від 3.02.1908) // Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського НАН України. Інститут рукописів (далі - НБУ. ІР.). - Ф.318. - Оп.1. - Спр.89.

7. Лист Д.Дорошенка до Б.Грінченка з Києва до Італії (від 22.04.1910) // НБУ. ІР. - Ф.ІІІ. - Оп.1. - Спр.36946.

8. Пінчук Ю., Гриневич Л. Дмитро Дорошенко та його твір "Огляд української історіографії" // Огляд української історіографії. Державна школа: Політологія. Право. - Київ: Українознавство, 1996. - С.ІХ-ХХХ.

9. Чишко В.С. Біографістика як галузь історичної науки: історіографія та методологія. Автореф. дис.... доктора іст. наук. - Київ, 1997. - 48 с.

10. Пінчук Ю.А., Ясь О.В. Приймак Томас. "Микола Костомаров: Біографія" // Український історичний журнал. - 1997. - №2. - С.126-128.

11. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле. - Вінніпег, 1949. - 167 с.

12. М.Забаревський (псевдонім Д.Дорошенка). Памяти П.Я.Дорошенка // Хліборобська Україна. - 1920. - Зб. І. - С.99-102.

13. Лисяк-Рудницький І. Консерватизм // Історичні есе. Собр. соч.: В 2-х т. - Київ: Основи, 1994. - Т.ІІ. - С.125-130.

14. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє- минуле. - Мюнхен, 1969. - 522с.

15. Дорошенків хутір // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.59.

16. Короткий українсько-російський словар. Склав для свого ужитку Д.І.Дорошенко (1900 р.) // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.22.

17. Грушевський "Історія України-Руси". Уваги і замітки (1900 р.) // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.21.

18. Дорошенко Д. Звістки про український театр // Літературно-Науковий Вісник. - 1899. - Кн. IV. - С.55.

19. Дорошенко Д. Відчит Д.Яворницького // Літературно-Науковий Вісник. - 1900. - Кн.VII. - С.207-208.

20. Дорошенко Д. Ученое общество имени Шевченка во Львове // Волынь. - 1901. - Ч. 224.

21. Статья "Украинское издательское общество в Петербурге" (початок жовтня 1905 р.) // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.14.

22. Крупницький Б. 40-ліття літературно-наукової діяльності Д.І.Дорошенка // Дорошенко Д. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940. - C.V-XIII.

23. Издания "Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг" в СПб (Черновик) // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.10.

24. Статья "Украинское издательское общество в Петербурге" (початок жовтня 1905 р.) // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.14.

25. Дорошенко Д. Указатель источников для ознакомления с Южной Русью. - СПб: Тип. Училища глухонемых, 1904. - 60 с.

26. Дорошенко В. Пам'яті українських бібліографів (Смерть Дм.Дорошенка й З.Кузелі. - 25 ліття смерти Ів.Калиновича. - 70 ліття народження Ів.Кревецького. - 40-ліття смерти Мих.Комарова й Ів.Єм.Левицького). Науковий збірник. - Т.II. - Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук, 1953. - С.175-178.

27. Дорошенко Д. Очерки украинской литературы // Северо-западное Слово. - 24.04.1903. - 227. - С.247.

28. Дорошенко Д. Видання творів Ол. Єфименкової // Літературно-Науковий Вісник. - 1904. - Кн.V. - С. 116.

29. Лист Д.Дорошенка до Б.Грінченка з Катеринослава до Італії (від 22.09.1909) // НБУ. ІР. - Ф.III. - Оп.1. - Спр.36952.

30. Винар Л. Дмитро Дорошенко - видатний дослідник української історіографії і бібліографії // Український історик. - 1982. - №3-4 (74-75). -С.40-78.

31. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. - Київ: Українознавство, 1996. - 220 с.

32. Дорошенко Д. Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания. - СПб: Тип. Училища глухонемых, 1904. - 72 с.

33. Doroschenko D. Die ukrainische Literatur in Ruslend // Ukrainische Rundschau. - 1907. - Nr. 2. - 5.20-28.

34. Doroschenko D. W.Antonowicz // Ukrainische Rundschau. - 1909. - Nr.11. - S.16-22.

35. Дорошенко Д. Про життя М.Драгоманова // М.Драгоманов. Про життя козаків, татар та турків. - Київ: Просвіта, 1906. - С.17.

36. Лист Д.Дорошенка до Б.Грінченка з Глухова (від 13.05.1906) // НБУ. ІР. - Ф.III. - Оп.1. - Спр.36975.

37. Лист Д.Дорошенка до Б.Грінченка з Вільна (від 14.06.1906) // НБУ. ІР. - Ф.III. - Оп.1. - Спр.36973.

38. Лист Д.Дорошенка до Б.Грінченка з Вільна (від 14.06.1906) // НБУ. ІР. - Ф.III. - Оп.1. - Спр.36974.

39. Видавництво [Дорошенко Д.] Про літературну та наукову діяльність проф. Дм. Дорошенка // [Д.Дорошенко] Бібліографія праць проф. за 1899-1942 рр. - Прага: Вид. Ю.Тищенка, 1942. - С.3-8.

40. Крупницький Б. 40-ліття літературно-наукової діяльності Д.І.Дорошенка // Дорошенко Д. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940. - C.V-XIII.

41. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). - Львів, 1931. - 130 с.

42. Дорошенко Д. П.Куліш (10 років зо дня його смерти) // Україна. - 1907. - Кн. ІІ. - С. 238-249.

43. Дорошенко Д. Діяльність Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові в 1905 році // Рада. - 1906. - Ч. 4.

44. Дорошенко Д. Наукове Товариство імени Шевченка у Львові // Україна. - 1907. - Кн. ІІІ. - С. 156-168.

45. Студенты университета св. Владимира в Совет профессоров университета св. Владимира. Ходатайство об утверждении в университете 4-х кафедр с украинским языком преподавания: украинского языка, истории, литературы, права. 24 ноября 1906 г. Черновик рукою Дорошенка // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.200.

46. Дорошенко Н. Спогади // Антін Синявський. Вибрані праці. - Київ: Наукова думка, 1993. - С 356-357.

47. Университетские заметки (программа по истории Византии, России; хронология событий Сербии, Болгарии, Чехии: Палеография. - Київ (29.10.1907. - 1908. - 1909) // НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.16.

48. Болгари. Конспект. Київ (не раніше 1908 р.). - НБУ. ІР. - Ф.318. - Оп.1. - Спр.19.

49. Дорошенко Д. Оповідання про Ірландію. - Київ: Просвіта, 1907. - 64 с.

50. Дорошенко Д. Білоруси і їх національне відродження. - Київ: Український учитель, 1908. - 32 с.

Продовження див. у наступному випуску.

 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)