переклади

Сонет LXVI

 

Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить в світі,

Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,

А капосне ніщо блищить у пишнім строю,

А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.

 

Як славу має й честь огида і облуда,

А чистоту он там сквернить насилля дике,

Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,

А власть над всіма зла, як на очах полуда.

 

Перед надсилою художество німіє,

А дурень мудрому відмірює права,

І правда спутана, безпомічна дуріє,

Моя любов – рожевий квіт

 

Моя любов – рожевий квіт

В весінньому саду.

Моя любов – веселий спів,

Що з ним я в світ іду.

 

О, як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зміліть,

Хоч висхнуть всі моря.

 

Нехай посхнуть усі моря,

Потануть брили скал,

А ти навік любов моя, –

Аж згасне сонця пал.

 

Прощай, прощай, мій рідний край,

Прощай, моя любов,

Та де б не був я, мила, знай –

Прийду до тебе знов!

Село моє там, на Волині

з Яна Поспішіла

Село моє там, на Волині,
в зажурі тихій, серце крає,
коли сади посріблить іній,
чи май із квіту визирає.

Та думка душу мені гріла,
коли лишився на чужині,
про Тебе, краю рідний, милий,
що найдорожчий в світі й нині...

Опісля, аж знайшов родину,
заживши біль й безмежну втому,
все ж повертаюсь у дитинство -
у світлі спогади, додому.

Чи білі хатки все ще сяють
крізь зелень саду?.. Над потоком,