оповідання

Сільські хлопчаки з малолітства призви­ча­ювалися до всяких робіт, яких завжди вистачало у полі, біля худоби, в майстерні...

Для мене, наприклад, було престижним кру­тити у кузні наждачне точило, на якому дід Тиміш гострив коси для жниварок. Робота поважна, адже від нас, точильників, багато що залежало на жнивах. Та верхом хлоп’ячого вдоволення було отримати у своє розпо­ряджен­ня коня. Далеко не кожному довіря­ли основну на той час тяглову силу.

Хоча нам доводилося рано дорослішати,­ допо­магаючи батькам і матерям відбудо­ву­ва­тись у повоєнні роки, але діти завжди за­ли­шаються дітьми охочими до всіляких витівок.

Того літа на радгоспному баштані, як ніколи вродили кавуни і дині. Бувало ледь торк­неш­ся ножем смугастого красеня, а він тріс­кає, розкриваючи червону, мов жар, солодку душу: “... пригощайтеся, будь ласка, я не жадоба...”.

Радість

На світанку в одній квартирі голосно задзеленчав телефон. Розбуджена хазяйка без особливого ентузіазму потяглась до слухавки. Почула:

- Доброє утро!

- Доброго ранку! - відповіла заспано господарка.

- Нє поняла!.. - і розмова урвалась. На іншому кінці телефонного дроту когось вочевидь відливали.

Нарешті оте "хтось" прийшло до тями.

- Как ето?! Доб-ро-го ран-ку!!!.. Кто там посмєл іздєваться?!..

Жив у нашому селі Прокіп Куліш, як дві краплини води, схожий на Якубовича з “Поля чудес”. Одного разу в неділю з кумом Дани­лом вибралися вони “Жигулями” до міста на базар. Без пригод доїхали до перед­містя Херсона, аж раптом з придорожніх кущів випірнув автоінспектор і смугастою па­лицею подав знак зупинитись. Законо­слух­няний Прокіп з’їхав на узбіччя і за­глу­шив двигун.

І про погоду

Пустіть інваліда поза чергою

З редакційної пошти

Тетяна Ярославська

Із спогадів моєї прабабусі