Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Леонід Куліш. Зізнання
Микола Швидун. Стою на перехрестi
Іван Ющук. Якщо ти українець
Іван Немченко. Корсунські світанки
Микола Братан. І краса, і держава
Леонід ПОЛТАВА

ЯРУ СЛАВУТИЧЕВІ

Загрузали німецькі гармати
У наш золотий чорнозем.
І ридали полум'ям хати,
І кричали: "Ми оживем!"
Так багато було Батиїв,
Крови й мотузів на гіллі -
Але з гір не зійшов наш Київ
І Дніпро не зійшов із землі.
Бо коли ліз вогонь по стрісі
І коли скоростріл гарчав,
Десь далеко селюк у лісі
Свіже дерево намічав,
Щоб ізнову поставить хату,
Дим розвісить, як корогов,
Щоб землю, тричі розп'яту,
Воскресити землею знов!

1945

 

 

Петро КОСЕНКО

СОНЕТ 77

Ярові Славутичеві

О, як люблю я слово материнське, рідне,
Таке привітливе, хороше і просте!
Воно зродилось там, де сонце золоте
Голубить, ніжить поле батьківське дорідне.

Де небо голубе, безмежне і погідне,
Колись дитинство пестило моє святе,
Де зоряне шатро дивницями цвіте,
Спалахує і гасне, міниться і блідне.

Херсонщино моя! Легендо вікова!
Колиско лицарів! Царівно степова!
Як я закоханий в твою, мій краю, вроду,

І буйним степом зачарований твоїм, -
Яка краса і сила нашого народу
В твоїм пульсує слові, мужнім і яснім!

1985

 

 

Микола ВАСИЛЕНКО

ЯР СЛАВУТИЧ

Cтояли ночі перед ним, -
Життя вузли в'язали.
І застеляв дорогу дим,
І сліз було немало.

Здіймалась хвиля до небес,
Його сторчма котила.
Здавалося, що світ увесь -
Одна-страшна могила.

Але в захланну каламуть
Себе він чув добряче:
На пробу міць твою беруть, -
Терпи! Тримайсь, козаче!

І він тримався, навпростак
Нова манила днина -
Потужний спалахом маяк -
Розкована Вкраїна!

м.Херсон

 

Микола БРАТАН

ВІДДЯЧЛИВИЙ СОНЕТ

Сонет, що написали Ви в Криму
З присвятою мені, степовикові,
Неначе докір праведний, сприйму:
О, як же ми згрішили в ріднім слові!

Кому повім печаль свою, кому, -
Донині мудрагелі безголові
Чужинському слугують, як свому,
Хоч, як-не-як, братки мої по крові.

Мовчав би, так болить же знову й знову:
Ніщо для вас козацька корогва,
Ростини, безкорінні - чинолови!

І як не повторить гіркі слова:
Жирує новочасна "татарва,
Що відреклася батьківської мови!"

м.Херсон

 

П.НЕБЕСНИЙ

МЕСНИК ЯР

Ярові Славутичу,
авторові збірки "Шаблі тополь"

Хай живе наш месник Яр -
Зброї слова володар!
Він, як сокіл з-понад хмар,
Розбиває яничар,
Що зреклись дідів, батьків
І пішли до ворогів,
Де за кусник ковбаси
Служать їм, як гончі пси.
Але всюди месник Яр
Пильно стежить з-понад хмар
За ділами яничар
І метає вдар на вдар,
Щоб заник за ними й слід -
І позбувсь їх наш нарід!

Лос-Анджелес, 1995

 

Василь МАРЕМПОЛЬСЬКИЙ

ДЗВОНАР СВОБОДИ

Вродився Гриць у січовім краю
Пракозака, в зимівнику Жученка.
Здолавши голод, бравий козаченько
Зі злом боровсь, хоч виграв нічию.

В пекельні дні - не Божому раю! -
Складати вірші вчився у Шевченка.
Читаючи Олеся й Винниченка,
Зазнав тюрми на голову свою.

О як дививсь він завжди смерті в вічі!
Став сотником Чернигівської Січі
Поет-вояк, уже Славутич Яр.

За океан його жбурнула доля.
Та й на чужому, як на ріднім полі,
Свободі України він палкий дзвонар!

м. Запоріжжя
Микола ГРОЗОВСЬКИЙ

СЛАВУТИЧЕВІ

Грає жито з волошками,
У Дніпрі шумить вода.
Гордимося ми синами -
Не скосила їх біда!

Звідусюд беруть наснагу
У тяжкий, тернистий час.
Хто здійснив свою присягу,
Той стає взірцем для нас.

Був за морем Яр Славутич -
Знай, Америко й Канадо, -
Та не гнувся прав здобутич -
Україною жив радо!

Грає жито з волошками,
Гомонять віночки сині…
Яр великим ділами
Множить славу Україні.

Запоріжжя - Збараж, 1999

 

Леонід КОРІВНИК

ЯРОВІ СЛАВУТИЧУ

"І ходив Він, добро чинячи".
Дії Св. Ап. 10:38.

Старий годинник на стіні
Рахує Ваші довгі дні, -
Вже більше як вісімдесят.
Дай, Боже, ще подібних дат!

Дай, Господи, ще довгий час,
Життєвий запал щоб не гас,
Щодня чинити всім добро,
Щоб людям ліпше жить було.

Творіть! Нехай і сам, один,
Так, мов колись Господній Син,
Як жити в світі - вчіть народ,
Щоб більш було між нами згод,

Щоб рідний край наш процвітав
І з карти світу не зникав.
Ми ж будемо молить Творця,
Щоб Вас провадив до кінця,

В години радості й жалів
Душі давав могутній спів,
Щоб Він снагу і хист Вам слав
І серце радістю сповняв.

Едмонтон, 2002

 

 

Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ

МУДРЕЦЬ У МАНДРАХ

Сиджу на чорнім камені Кааби,
В чалмі, схрестивши по-турецьки ноги.
А навкруги, розпатлані, мов жаби,
Лежать прочани, стомлені з дороги.
Хай знають зачудовані араби:
Крім Магомета, є ще й інші боги -
Меткий херсонець біля стін Алли.
Отак ширяють степові орли!

Мекка, 1999

 

Олесь ЖОЛДАК

Дружні пародії на Яра Славутича

СЛОВО

Козацька й невмируща наша мова, -
Казав дідусь нам якось у саду, -
Для тебе гомонить вона, спадкова,
Вали із нею лихо і біду!

Тож я козацького запрагнув Слова.
За ним я всю Вкраїну обійду,
Аж доки в Січеславі чи край Львова
Для себе і для друзів віднайду.

Коли ж вертатимуся до Канади,
На втіху української громади, -
Як вельми цінну знахідку візьму.

Не кину десь його напризволяще,
Аби не запроторили нізащо
Те Слово на холодну Колиму.

м.Київ

ПОХВАЛА ПЕГАСОВІ

Немарно я для коника гнідого
Носив із лугу сіна і трави,
Щоб швидше виростав Пегас із нього,
Моторніший від іншої кінви.

Не раз мене, як сотника ставного,
Носив у герць під майвом корогви,
І я щоразу ворога лихого
Лупасив "Маєстатом Булави"!..

Пегаса норов вельми добре знаю,
Отож надійно поводи тримаю
І завжди підострожую його,

Щоб гарцював у герці гонорово
І копитом не хвицьнув випадково
Шановного читальника мого!..

 

Андрій Легіт

ЯРОВІ СЛАВУТИЧУ

(У шістдесятиріччя з дня його народження)

"…Не завжди смертні, вічні трохи
Мої карбовані сліди".
Яр Славутич

Де ти, поете, мрійний Яре?
Я про тебе думаю, повір,
Про нові мандрівки, певно, мариш,
Линеш духом до херсонських зір.

Як живеш, нащадку козарлюги?
Скільки літ чолом тобі, чолом
Ще лютує пошехонська "вьюга",
Віє над Інгульцем і Дніпром.

Вірмо, час чужі розвіє хмари,
Сонце правди Києва та сіл,
Бастіон невільництва запалить,
Осія Мордовію й Сибір.

І нагріє Стуса там, Мороза,
Кості - Драя, Граба, Кальниша…
Гнів святий, мета, не ронить сльози
Праведна, нескорена душа.

В мандри правдоносцем, слідопитом
Зве тебе блакитна далина,
В світ чужий мільйон доріг відкритих,
А на батьківщину - ні одна.

Де твої ступають, друже, кроки,
Родяться поезії дзвінкі,
І не тільки про краї Европи,
А й усіх п'ятьох материків.

В час, як кат на нашу душу - мову
Напосівся, мов на жертву звір,
Ти шліфуєш кожне рідне слово,
Наче діаманти ювелір.

У слова вкладаєш серце чуле.
Хоч часами є вони гіркі,
В них сучасне людства та минуле
В перегуках, в гомоні віків.

В них далеких, ближчих предків голос,
Творчий патос, радість, розпач, гнів,
І співає золотистий колос
Українських та канадських піль.

Хай дзвенять, хай невгавають кроки!
Довго ще по світу ти ходи
Завжди будуть вічні, а не трохи
Хай твої карбовані сліди.

Лондон

 

 

Іван НЕМЧЕНКО

ЯР СЛАВУТИЧ


Ярому сонцю вітання він шле урочисті,
Радістю сповнене слово його проречисте:


- Сонце ясне! Обійми ти мою Україну
Лагідним променем, наче маленьку дитину,
А ворогів її спалюй на попіл без сліду -
Вічно вони зазіхають на наші угіддя.
У веснянії і літнії днини чудові,
Тихої осені і в надвечір'я зимові
Иншої долі Вкраїні моїй не бажаю:
Чепурно й пишно розквітнуть у вільному краю.

 

КАНАДСЬКОМУ ХЕРСОНЦЕВІ

Ярові Славутичу

Хай на землі далекої Канади,
Що сповнена величчя і принади,
Зринає перед Вами щохвилини
Коханий образ рідної Вкраїни.

Вона у злиднях, та зате на волі
І не поверне до ярма ніколи.
Вона в надії, що цвістиме всюди
Цвіт українськості на радість людям.


 

КАЗКА ПРО ЯРА СЛАВУТИЧА

Подобалося Сонцю-Ярилові причорноморські степи осявати, мешканців цього краю життєвою снагою та любов'ю дарувати. А край - мов безкрай - широкий та просторий, простий і суворий. Ось лине якось Ярило на своєму білому коні, розсилає скрізь проміння та усмішки весняні. Та й бачить із свого піднебесного царства, як один степовик порається коло господарства. Та це ж, пригадує, козак Невстигай, який ніколи, здається, й на спочин не ляга. Усе він у роботі та роботі. Усе він у турботі та турботі. І хто його прозвав Невстигаєм? Ось він у полі, ось за гаєм. То він у рідній стороні, то з товариством на війні. То хутір собі завів такий, що й цар пожив би там залюбки. І риба в нього є, і дичина, і плодів та овочів без міри. А головне - не забуває щиро славити піднебесного Ярила. Щоб земля буяла-процвітала, щоб життя ще кращим ставало. Працює Невстигай, поспішає, та й про подругу-шаблюку не забуває. Бувало, вона в руках аж заскаче, як ворога-заброду де стріне-зобачить.

- Ну ти й жук, - каже якось Сонце-Ярило. - Скрізь устигаєш-поспіваєш, то чому таке прізвисько маєш? Крутишся-літаєш, мов той хрущ травневий...

- Та то побратими для сміху придумали собі на втіху.

- То будь Жуком, а твої нащадки хай звуться Жученками. Гарно звучить? Хорошенько?..

Так із того часу й повелось. Жуки то й Жуки, Жученки то й Жученки. Милується Сонце-Ярило цим родом од віку до віку, конем перестрибує часу ріки, лиш біла мантія за вітром тріпоче, ніби миттєвості втримати хоче.

Так минуло літ триста чи, може, й п'ятсот. Ось якось Сонце зирнуло з висот та й бачить все той же козацький люд і такий же невсипущий труд. А найпрудкіший хлопчина, що звуть Грицьком. Недарма його прозивають Жуком - і рано-зранку і в спеку полудневу крутиться-літає, мов той хрущ травневий. І знає Гриць про свій рід аж в глибину віків - про своїх прадідів-прабатьків. І пишається ними і стороною херсонською своєю, і співучою Україною всією. І самі по собі складаються пісні в його душі чистій і ясній.

Та настала чорна днина - запечалилася степова країна. Темна Ніч її покрила й заховала від Сонця-Ярила. Ураганом покотилось люте зло, всіх чавило, і морило, і пекло. Розвалило воно й Грицеву хатину, розігнало-розметало всю родину.

Пішов хлопець доленьку шукати, в темнім краї світу-правдоньки питати. Та й один тільки скарб у Гриця - прадідівська криця. А тим часом Сонце-Ярило так собі надумало-рішило, що це його улюбленці-степовики стали зарозумілі, що Ніч до себе закликали-запросили. Через образу таку закляту зачинилось світило в небесних палатах. І нема кому до нього дістатись та про горе земне повідати-розказати.

А Гриць у темряві ходить-блукає та й так собі міркує-гадає: хоч хижа Ніч всевладна й сильна, але й над нею ще ляже плита могильна. Як би знайти однодумців загін, щоб з ними піти на загладу-загин, а все ж повернути для рідного краю животворне проміння, що не відпалає. Довго ходив Гриць без шляху-дороги, присів відпочити край вибалку крутого. Аж бачить, щось жевріє-зоріє, немов чиєсь серце то спалахне, то тліє.

- Хто ти є? Чи привид, чи людина? - запитав у темряві хлопчина.

- Я старий дідисько Яр-Холоднояр. Моє серце полум'яне, наче жар. Ось візьми оцю негаснучу жарину. Збереже вона тебе в лиху годину. Чую в тобі лицарський дух - осягнеш, козаче, усяку біду. Якщо відпочив, то рушай далі, бо ждуть тебе справи небувалі...

Пішов юнак темними долинами, де все раніш дзвеніло співами пташиними. А тепер мертва тиша, як у гробі. Не гавкають собаки, не реве худоба. Пустка скрізь і порожнеча... Аж чує Гриць зітхання із далеччя. Якесь безрадісно-старече.

- Я родюча і пахуча Яр-Земля. Завше зеленню вкривала я поля. А тепер я все чорнію та чорнію. Чи й повік я не зазеленію?..

Зітхає бабуся, мов пісню журливу заводить - аж грунт під ногами у Гриця ходуном ходить.

- Не журись і не печалься, Яр-Земле, хліборобська мати! Ще проміння твої ниви буде звеселяти. Стануть вони і зелені, й золоті, коли зникне злої Ночі владна тінь.

- Добре, лицарю, позбудуся я суму. Ліпше віджену гірку й тяженьку думу. Та плекатиму пресвітлу я надію, що під Сонцем знов зазеленію. А тобі я дам цей колос-колосочок. Кинь - і виросте із нього ліс-лісочок. Тож якщо потрапиш у яку пригоду, хлопче гожий, колос-колосочок завше допоможе...

І знову Гриць рушає в путь-дорогу. Хоч темрява вкрива країну вбогу, та знає він: скрізь гніздиться горе - таке неподоланне й необоре. І знову чує Гриць сумні зітхання, а далі - приглушене ридання:

- Я красуня-трудівниця Яр-Весна. Моя врода незрівнянна й чарівна. Тільки темрява зробила з мене тінь. Де ж тепер моя нев'януча цвітінь?..

- Не плач, мила, не плач, красна Яр-Весно! Ще над краєм сонячна струна воскресне. І Ярило ще осяє просторінь, і порадує усіх твоя цвітінь.

- Добре, лицарю, не плакатиму я. Віра в Сонце відродилася моя. Ось тобі пелюсточка квіткова. Лиш дмухни - і човник вже готовий. Якщо стрінеш море полум'яне - човник у пригоді тобі стане...

Ще немало Гриць по темряві ходив, поки до якогось замку приблудив. А він, отой замок, ще чорніший, ніж темрява чорна. Певно, тут засіла та Ніч непоборна. Дістає хлопець прадідівську шаблюку та й вигукує-викликає на бій ту марюку. А хижа Ніч і справді з замку виповзає та на лицаря напосідає. Ось вона вже насилає на Гриця сонну хмару для загину, та юнак не розгубився - дістав негаснучу жарину. Одразу в його руках засяяло-замерехтіло - і хмара смертельна розсипалась, аж загуркотіла.

Тоді хитра Ніч наслала на козака море полум'яне, щоб той навіки згорів-розтанув. Та Гриць дістав пелюсточку квіткову, дмухнув - і човник уже готовий. Стрибнув до нього швидко-скоро та й здолав полум'яне море.

Ось лицар човником дістався до самої Ночі та й голову її драконячу відрубати хоче. Ще й мить не промчала, як козацька шабля вже ту кляту голову зняла-потяла. Та тільки що ж це там знову у темряві шипить? Хто це там бажає Гриця ухопить? Зубами розтерзати, ногами розтоптати. Та це ж та сама хижа Ніч. Хоч одна голова звалилась з пліч, та замість неї зросли аж дві.

- Оце вже, лицарю, смертний час твій! Все одно тобі мене не здолати. Буду вічно я тут панувати. Поки нема в твоїх земляків спільної мети - нікому з вас мене не осягти. А крім того, ну що вся ваша сила без підтримки Ярила? А я знаю, що Сонце так собі гадає, що його, піднебесного володаря, твої краяни зневажають. Ніколи вам більше не порозумітись! Вічно буде твій край у неволі скніти. Отак і знай, а тепер - умирай!.. - І зубасті пащеки накинулись на Гриця.

Але що це? Козака й близько немає, а на зуби то дуб, то бук потрапляє. А то юнакові поміг колос-колосочок. Як вихопився з нього цілий лісочок, то гризла Ніч, гризла та й зуби поламала. А до Гриця так і не дістала.

А де ж хлопець? Де пробуває? Що далі робити має? Поспішив Гриць на Дніпрові схили та й гукає щосили. Щоб почув його дідуган ревучий, що мчить до моря, підриває кручі.

- Дніпре-батьку, ясний Славуто! Поможи здолати Ночі пута! Піднеси-но хвилею аж до неба. Стрітись із Ярилом дуже треба!

- Чую-чую голос козачий! Радо поможу тобі, юначе! - і підхопив Гриця бурун-бурунище й поніс його вгору все вище та вище, де й птахи ніколи не літали, та й підкинув якраз на ганок Сонцевої хати.

Розказав хлопець Ярилові про тугу земну, про Ніч хижу та навісну. І кожним словом запевняє-завіряє, від чистої душі промовляє:

- Злої Ночі ми до себе не прохали, ображати-зневажати тебе і не збирались. Просим тебе: покажи свою силу промінну, щоб наш край підвівся з руїни.

- Що ж, повірю я тобі, козаче. Та не поможу, поки край твій усе плаче та й плаче. Бо на Божу поміч покладайся, але й сам од справи не ховайся!.. Ось, для прикладу, ти зумів і на небо дорогу знайти. То чому інші стогнуть та плачуть. Хай теж ідуть шляхом козачим. А до речі, як це ти дістався до моєї хати? Ніхто ж бо з земних ще не бував у моїх палатах.

- Та мені Дніпро-Славута допоміг. Так легко підкинув, як батько свого любого сина.

- Що ж, юначе, нарікаю тебе лицарем Яром. Хай твоє слово і діло палає променем-жаром. Кинь-но клич по землі, співай завзято од краю до краю. Нехай у людях гідність козацька оживає. І коли в багатьох серцях спільна мета промінням заіскриться-запалає, тоді і я до всіх вас крізь темряву засяю.

Вийшов юнак із Сонцевої хати, попрощавшись чемно. Що ж? Треба стрибати в порожнечу темну. Просто з ганку він у темряву упав-полетів. Аж тут його дніпровський бурун-бурунище підхопив, наче вірний коник вороний, та й поніс усе вниз та вниз до землі, до рідної сторони.

- Та й меткий же ти та швидкий, козаче-лицарю, - проревів Дніпро-Славута. - Бачу, що умієш ти цілей досягнути. Хай щастить тобі, мій сину, й надалі в ділах. Нехай лихо та недоля розвіються в прах...

І поспішив тоді лицар Яр із шаблею та з піснею козацькою краями близькими й далекими. І знайшов багатьох однодумців. І хтось казав, що це зграя безумців. І ще говорили, що треба скоритись, що всі зусилля даремні. Мовляв, ніколи не буде вже світла там, де стало темно. І багатьох звитяжців Ніч таки долала-пожирала, проте сміливість у серцях не пропадала.

І коли часоптиці наклювались доволі зерна із дірявого мішка вічності сивої, то пробудилась-засіяла мета одна й освятила душі відважні й неполохливі. І тоді прорізалась темрява сліпучим поглядом Сонця-Ярила, і хижа Ніч затремтіла безсило. Затремтіла вона та й пропала, наче ніколи тут і не бувала.

І посміхнувся тоді у сиві вуса Яр-Холоднояр загадково, наче кажучи, що вірив і знав: прийде світло волі знову. І Яр-Земля від радості помолоділа-зазеленіла. І Яр-Весна заквітчалася, юна та мила. І засміялися-заспівали її вусточка.

А піснетворця-козака, отого лицаря-юнака прозвали Яром та ще й Славутичем.

м.Херсон

 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)