Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 3
Микола Братан. Семенівське шосе
Іван Немченко. Військова хитрість
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Йосип Файчак. Світ вирує
ЕНЕЇДА, або українці не перестануть сміятися
(рімейк з “Енеїди” Івана Котляревського)
Частина третя

Зміст

Продовження.
Початок див. у 1 та 2 числі «Вишиванки»

Троянці довго сумували.
І пом’янувши вже не раз
Свого Тараса називали
З шанобою і без образ.
Від моря їх уже мутило,
Бо ж вік скільком їм скоротило.
Еней насупивсь, сам не свій,
Не вірив цій морській стихії,
Богів безмежній благодії.
Розплакався, немов плаксій.

А вітри дужче завивали.
Човни, мов стрілами неслись.
І хвилі стрімко розтинали,
Летіли краплі аж у вись.
Не треба було веслувати,
Можна було байдикувати.
Гребці співали пісеньок
Про нашу славну Україну,
Про її верби і калину.
В Енея потвердішав крок.

Про Сагайдачного28 згадали,
Про козака і козаків.
Про вільнолюбну Січ співали,
Енеїв голос затремтів.
Про Швецію і про Полтаву
Хором виводили октаву.
Еней про Байду затянув,
Як той в султана гостювався
І на гаку там теліпався,
Що світ його увесь почув.

Не день на морі вже гойдались,
Не раз вже витирали піт.
Не раз пили і наїдались,
Про це опише ще піїт.
Не раз між хвиль таки блукали,
І де знаходились не знали.
Втрачали часу навіть плин,
Після пісень люльки смалили
І побрехеньки торочили.
І все це знав Анхізів син.

На море знудило дивитись,
Солоно в животах було.
Хотілось до землі схилитись,
Її побачити чоло.
Еней у далечінь вдивлявся
І раптом сміло розкричався.
Йому побачилась земля.
Її кумською29 охрестили.
Гребли до неї що є сили,
Вітали шапками здаля.

Кричали радісно троянці.
Сушили весла на піску.
Забули горе вже поганці
І долю каверзну й гірку.
І почали мов розслаблятись
І до жінок всіх залицятись.
Земну відчули благодать.
Близь них крутилися дівчата.
І відчувалась близькість свята,
Чого іще в житті шукать.

Вони взялись розкошувати.
Знайомства завели нараз.
Дали про себе зразу знати,
Роздувши пики напоказ.
Кумами стали і сватами,
Немов дружили вже роками.
Уже і чарочку пили,
А хтось вже спрагло похмелявся,
Хтось навіть під кущем валявся,
А інші в розвідку брели.

На вечорниці натинались
І розуміли, в чому суть.
З дівчатами пообнімались.
Бо мертві бджоли не гудуть.
Тут женихання й цілування
Було від вечора до рання.
Були тут трутні і джмелі,
І бджілки з осами літали,
Мов соти їхні обікрали
На теплій Кумській цій землі.

Тут грали в карти до півночі
І програвались до штанів.
І потім погляди дівочі
Свердлили хтиво козаків.
Тут гроші пхалися в кишені,
Були дурні тут і учені.
І кожний місце своє знав.
Троянці вволю розважались
І морські біди забувались.
Ніхто тут майже не скучав.

Еней дививсь на все і слухав.
Плутона й батечка згадав.
Потилицю трішки почухав,
Молитву щиро проказав.
На душу не ішло гуляння
На ню насунулось вагання.
Пішов полями мандрувать,
Дорогу в пекло розпитати,
Хоч щось про нього розузнати
І може іншим розказать.

Пройшов поля, ліси настали,
Йому на стежку попадать.
Дуби гілля порозставляли,
Немов непереможна рать.
Перепочить зробив зупинку.
На ніжці курячій хатинку
Нараз угледів наш козак.
Подумав, це якась потіха,
Але там справжня була стріха,
Тут не помилишся ніяк.

Еней у шибку стукав тихо,
Чи озветься хто небудь,
Чи, може, тут якеєсь лихо
Спинилося, щоб перебуть.
Тихенько двері відчинились
І їхні погляди зустрілись.
Очей відвести він не міг,
Подивувався і злякався
І щось спитати завагався,
Як баба стала на поріг.

Безгуба, чорна, кривоноса.
В якому ще й кільце висить.
Підсліпувата, безголоса,
Бо не говорить, а сичить.
Вона відразу ж просичала –
Душа Енея в п’ятки впала.
Із уст її почувся згук.
Потрібно добре наслухатись,
Щоб в ньому гарно розібратись
І приховать тремтіння рук.

“Тебе я, синку, заждалася,
Гадала, що уже ти зник.
Та гарна дія відбулася,
Я бачу твій козачий лик.
Сміливий же, нівроку, вдався,
До мене, бач, і сам пробрався.
Мені вже з неба вість дали.
І я з Анхізом розмовляла,
Ради-поради надавала.
Ми дружно з ним три дні жили.

Раденька, що тебе зустріла,
Священна воля це богів.
А я, пророчиця Сівілла30,

(Без зайвих проказала слів),
І знаю добре Бога Феба31,
І доказів, мабуть, не треба.
Бо гарно в світі прожила.
Тепер вже мудрість цінну маю,
Від різних лих попереджаю,
Коли ж згадаю, як могла.

Училась вперто і завзято,
То зараз навіть затремчу.
Бо знаю я таки багато,
Від різних недугів лічу.
Пропасницю повідганяю –
Добавлю лиш траву до чаю.
І проганяю переляк.
Зроблю, щоб гарно було спати,
Рукам жар сміливо брати,
І щоб розумним став дурак.

Не криви пику на кислицю,
Ідем до Феба на поклін.
Ось в цю муровану каплицю,
Там дух його, а може, він
Сюди з Олімпу прилітає
І в ній частенько проживає.
Не пожалій богам грошей.
Дорога ж з неба далеченька,
Та і до пекла не близенька,
Ти чуєш, молодче Еней”.

Смиренно стали перед Фебом,
Молитву щиро прорекли.
Десь чулись пахощі під небом,
То анголи торти пекли.
Сивілла тут розхвилювалась,
Мовби гадюкою звивалась.
Сторчма волосся стало враз,
Роздулись щоки пухирями,
Старалась м’яти їх ногами,
Наче вселився в неї сказ.
Руки до неба простягала,
Розчервонілася уся.
І ще пронизливо сичала.
І шпарко роздівалася.
Еней здивовано дивився
І ще завзятіше молився.
Сівіллу враз перетрясло,
В люстерко пильно роздивлялась,
Сама до себе посміхалась.
Немов й нічого не було.

Старанно одяг поправляла,
Молитися розпочала.
Щоки й губи фарбувала
І Феба вість передала:
“Боги подумали й рішили
Допоки в тебе є ще сили,
Ти ще успієшся у Рим,
“Ура” тобі будуть кричати
І честі різні віддавати,
То ти не задавайся цим.

Тобі гірка ще буде доля
Кидати виклик, наче град,
Стріляти в серце із пістоля,
І кидати у водопад.
Тебе Юнона не забула
І злість на тебе завжди була.
Вона ще правнуків твоїх
Захоче злобно діставати
І боляче їм докоряти,
На кпини брати і на сміх”.

Еней почувши річ Сівілли,
Стривожився і засмутивсь.
У його серце вткнули стріли
І на додачу простудивсь.
Не міг збагнути її мову,
Просив, щоб повторила знову:
“Бабусю, ясно говори,
Чи ти із Фебом підло брешеш,
Чому зубами гучно крешеш,
Що він сказав тобі згори”.

Я визрів до переконання,
Нам Богом доля всім дана.
Мої поразки і вагання.
Тягнув до себе сатана.
Коли нас народила мати,
Потрібно носа піднімати.
Що на зірках побачиш ти,
Мені доповідай негайно,
Я в подорож готуюсь справно,
Йду до високої мети.

Хоч низько треба опускатись,
Це мого духу висота.
І буду максимум старатись –
Дорога в пекло не проста.
Туди вже стежку протоптали,
З Орфеєм32 друзі там співали,
А Геркулес33 там розганяв
Чортів на всі, як кажуть, боки,
Про це ти чула вже, нівроку,
Затим втомившися, куняв”.

“Ти не жартуй з вогнем, Енею, –
Сівілла різко прорекла, –
Уважно придивись душею,
Хай думка вийде з-під чола.
Не мед із ложки це лизати,
У пеклі будеш ти страждати.
Рікою там смола тече.
З колін примусять її пити,
Всіляку чортівню любити,
Котра тебе, може, спече.

Ти зваж на мужність, свої сили.
Це не горілочку глитать.
Боги з Олімпу так просили
Тобі про страхи нагадать.
Та вже за цю одну турботу
Мені плати, як за роботу,
Бо, хто як вміє, так живе.
І стверджує свої чесноти,
І буде це робитись доти,
Поки нас Бог не позове.

Багато я доріг сходила,
Стежку до пекла покажу,
Твоя особа мені мила,
За гріш із нею подружу.
У лісі темному й густому
Тобі прийдеться молодому
Тоненьке деревце знайти.
І простягти свою правицю,
Зірвати золоту кислицю,
На нім таке може рости.

А ще гіллячку відчахнути,
Хоч би тонесеньку одну.
Її скрутити і зігнути.
Неначе паличку стальну.
Як це не зробиш, не вернешся,
В сильце Плутону попадеш.
Він в три погибелі зігне.
І буде з тебе насміхатись,
Гримаси корчить і кривлятись,
В гарячу воду зажене.

Йому підкинь гіллячку хутко
І що є сили дремени,
Перебирай ногами прудко,
Хай він подумає – це сни.
По-спринтерськи, не зупиняйся.
На крик ніяк не оглядайся.
Дорогоцінна кожна мить.
Тебе готові обманути,
В горілку всипати отрути,
Життя із тебе хай збіжить”.

Сівілла зникла, як в тумані.
Еней залишився один.
І почувавсь, як на вулкані.
Немов у рот забили клин.
Йому те дерево ввижалось.
На яблуню воно скидалось.
У центрі лісу проросла.
Навколо терен і шипшина
І диво-дивнеє – калина
Якраз у пору цю цвіла.

Цей цвіт густі куші глушили.
Еней під ними рачкував.
За ним вже друзі затужили.
Це він душею відчував.
У лісі щось ревло й двигтіло,
У шукача трусилось тіло.
Він поколовся і змарнів.
Надворі вже темніти стало,
Шляху зверстав-таки чимало,
Перепочити трохи сів.

Він був з десятка не лякливих,
Але крутивсь і оглядавсь.
З дерев скрипучих, мерехтливих
До нього чорт якийсь спускавсь,
Але не це його злякало,
А те, що в очі заблищало.
Це гілка з яблуні була.
Росла собі, роззолотилась,
Мов до Енея похилилась,
Торкалася його чола.

Не довго думавши, гадавши,
Він руку сміло простягнув.
І батечка свого згадавши,
З корою гілку відчахнув.
За золоту забувсь кислицю,
Забувсь, в яку зібравсь столицю.
І гнути гілочку не став.
І за Плутона він забувся,
Для бігу швидшого роззувся,
І швидко п’ятками кивав.

Біг довго, потом весь облився.
Із рота теліпавсь язик.
Біля троянців зупинився,
Бо жити з ними дуже звик.
Відлежувавсь, глибоко дихав.
Очима кліпав, тихо чмихав.
Подумав трохи, повелів
Цапів, овець, волів пригнати,
Плутону в жертву відправляти,
Щоб заласкати його гнів.

Робота зразу закипіла –
Отари гнали із лугів.
Одна овечка дріботіла
І утекла собі у хлів.
І їй життя не вкоротили,
Хоча уже й ножі гострили.
Сказати можна, повезло.
Та інших вже не воскресити.
Одні померли – другим жити,
Із щастям поруч ходить зло.

Попи й дяки це добре знають.
Смерть і народини всякчас.
Вони в конвульсіях конають,
Над ними плаче волопас.
Із них клинки порозпускали,
Попи за ворожитів стали.
Енею нагадали так,
Що пам’ятав про Божу волю.
Бики вже не біжать по полю,
А ти лишився ще козак.

Була тут довга різанина.
Перемішалось все в крові.
Лежала купою скотина.
Дуже крутилось в голові.
Холодною водою вмився.
На бабу пильно подивився.
У ній Сівіллу упізнав.
І де вона тут узялася,
Із яким вітром приплелася,
Дяк у Енея запитав.

Його ж Яга уже забрала,
А дяк трусився, хай їй грець.
Вона його перелякала,
Аж побілів, немовби мрець.
Не знав, куди попрямували
І як мерці їх зустрічали.
Сівілла мовчки йшла вперед.
Еней старавсь не відставати,
Хоч трішки став уже кульгати.
Та це не бачив ортопед.

Стара неслась, як навіжена.
Еней за нею підтоптавсь.
Вона сичала щось скажена.
Вергілій в тім не розібравсь.
І що було у тім сичанні
Ми розшифруєм на світанні.
Але гіпотезу таку
Він все ж зумів нам передати.
І Котляревський може знати,
Як почувалось козаку.

В Енея добра підготовка,
Що ще від нього вимагать.
Личить йому екіпіровка,
Складний він іспит міг тримать.
Узяв добрячого він дрюка
І гострі стріли ще до лука.
Це від собак і пацюків,
Щоб на Сівіллу не кидались,
Енея погляду жахались,
Удвох ідучи до чортів.

Тут Котляревський став гадати,
У пеклі він же не бував.
І як те місце описати
Поет із точністю не знав.
Збирався довго він з думками.
Прийшов порадитися з нами.
Знайшов найстарших мудреців.
Довгенько мудрував із ними,
З цими проблемами складними
В них розібратися хотів.

Не все збагнув тут і Вергілій,
Хоч він орудував пером,
Мов капітан вже посивілий
Своїм улюбленим човном.
Змінилось й пекло з того часу.
Вже надокучило Пегасу34
Возить поетів без сідла,
Котрі таланти розгубили,
Хоч в пеклі майже й не терпіли,
Страшні шукаючи слова.

Еней з Сівіллою скакали,
Як зірвані із цепу пси.
Через рови перестрибали
Задерши високо носи.
Довгенько гнались, під горою
Захекавшись перед норою
Відчули втому й переляк.
Та нікуди уже діватись,
Всерйоз пора за діло братись
Вони збагнули позаяк.

В ту невідому влізли нору,
Їх руки міцненько сплелись.
Назад не можна дати дьору –
Дві долі у одну злились.
Це справжнє пекло починалось,
Хоч їм ще цього не бажалось.
З’явилися провідники.
Спочатку їх вела Дрімота,
Допомагала їй Зівота,
Які працюють тут віки.

Від них приймала естафету,
Смерть із косою у руках.
Гостей всадила у карету,
Яка тріщала по всіх швах.
В свої повезла володіння,
Страшні показувала вміння:
Голодувати, убивать,
Палити, різати, душити,
Чуму з холерою водити,
Сліпити, вішать і стрілять.

За Смертю йшли жінки сердиті,
Злі тещі й мачухи дурні.
А зять один у драній свиті
Кричав злорадно сатані.
Про злодіїв у нашій хаті,
Чому ми бідні і багаті.
І злидні правлять у нас бал,
Чому у нас після весілля,
Обов’язково йде похмілля
І п’ється не один бокал.

Потім ішли папероносці,
Несли білесенький папір.
Вони немовби правдоносці
Ішли брехні наперекір.
Вони писали і читали,
Людей уміло просвіщали.
Тут вистачало дурачків.
У них вже пера поржавіли,
Папери білі пожовтіли,
Чорнильниці павук обплів.

За рядом цим святі стояли.
Одна заглибленість в очах.
Вночі і вдень вони мовчали,
Як ті безлюдники в пісках.
Старанно в подумках молились,
З дияволом уявно бились.
По кілька їли сухарів,
Водички мало випивали,
На однім місці танцювали,
І кожний з них аж молодів.

П’яниці далі проживали
І три квартали волоцюг,
Які божились, що не крали,
Що Котляревський їхній друг.
Близь них лакеї ошивались
І фраками все вихвалялись.
Тут загадковий люд крутивсь.
Ставали рівними рядами
І хизувались лишаями,
А потім ряд із рядом бивсь.

Тут жіночки з лиця гарненькі
Забулись за чоловіків.
Ті не журилися раденькі
І потаскалися у хлів.
А на ходу дівчат спіймали,
В соломі гарно покачали,
А потім спати залягли.
На всю околицю хропіли
І знову ще дівчат хотіли,
Та ті до інших утекли.

В Енея очі лізли з лоба,
Таке не бачив у житті.
У нім трусилася утроба,
Аж кишки рвались в животі.
Боліло дуже нижчеспиння,
Мов на колюче сів коріння.
Щоб вгамувати переляк,
Він до Сівілли притулився,
Спідницею її накрився.
Не пам’ятав, зробив це як.

Сівілла, мов стріла, летіла,
Спідниця рвалася щораз.
Душа Енея перемліла,
Та він вже знав дороговказ.
Був задоволений собою,
Поцілувався із Ягою.
Їх берег річки зупинив.
Тут пара трішки відпочила,
У тіло повернулась сила –
Світилось їм ще більше див.

На річці Стікс Харон з’явився,
На ній всевладно царював.
Мабуть, він тут і народився,
Бо все про неї добре знав.
Бридкий на вигляд бувши трішки,
Любив сметану і горішки.
Він перевізником привик
З давен в цім краї працювати,
Умівши вправно веслувати,
На губи виклавши язик.

Яким заслиненим щоразу
Чомусь, мов колесом, вертів.
Можливо знаки водолазу
Таємні передать хотів.
Щоб той на дні перевертався,
Пісок щоб з хвилею змішався.
На Стіксі щоб туман заліг.
Напився щоб Харон сметани,
Яку принесли зарічани.
І гарно човен вести міг.

За пояс люльку він засунув
І не забувся за тютюн.
Через плече три рази плюнув
І запищав, неначе в’юн.
Він сам собою величався,
Горішками, мов злотом грався.
Веслом спритненько жонглював.
Міг навіть рака осідлати,
Човна сім раз перевертати,
При цім ніхто не потопав.

Він вже облизував сметану,
Яка текла по бороді.
Про це писати більш не стану,
Пора вклонитися воді.
Зібралось люду вже чимало.
На березі тісненько стало.
І кожний до Харона ліз.
Вже що йому не обіцяли,
Навіть штани попідкачали,
Не обійшлося і без сліз.

А дід своє на думці має,
Таки сметану долизав.
По Стіксі поглядом гуляє,
Когось неначе дожидав.
Неквапом розчесав борідку,
Поглянув на знайому тітку,
Колись же дівчина була.
Харон у неї закохався,
Та жити в пекло перебрався.
Вона ж красунею росла.

А нині стала і чекала
Була спокійна і сумна.
Напевно серцем чула й знала.
Така на березі одна.
Вона дивилась на Харона,
Сльоза скотилася солона.
І крок зробила до води.
У човен сіла, похитнулась,
Вода за веслами хлюпнулась
І човен вже набрав ходи.

Еней це бачив пильним оком,
Коли у човен сам сідав.
І цю красуню ненароком
Чомусь за талію тримав.
Він з Палінуром тут зустрівся.
З шанобою із ним повівся.
Штурманування пригадав.
І скільки випили горілки,
Як об’їдалися без мірки
І кепське почування мав.

Стояли довго на причалі.
Стікс хвилювався і бурлив.
Харонову сорочку в салі
Водою щедро хтось полив.
І дід став буцімто скажений,
Кричав на всіх, мов навіжений.
І перекислий випив квас.
До пасажирів придивлявся,
Втопити декого поклявся,
Бо це його зірковий час.

Від злості очі заблищали
І грали бісики у них.
Вони добра не обіцяли,
По всіх ознаках – це був псих.
Він з рота піну став пускати,
Пісок в кишеню насипати,
Туди добавив камінців.
По березі почав гасати,
І на гостей почав кричати,
При цьому втомлено присів.

Водички трішки хльобанувши,
Дідок неначе охолов.
Сівіллин голос враз почувши,
Забелькотів щось про любов.
Такими сипав дід словами,
Що їх святі не чули храми
Загадка це – не чоловік.
Він згодом наче закунявши,
Весло під голову поклавши,
І камінець під правий бік.

Під лівий намостив соломи.
І так лежав чотири дні.
Була це втеча від утоми,
Що в Стікса родиться на дні.
Лежав Харон і придивлявся.
З боку на бік перевертався.
І водолазу подав знак,
Щоб річка трохи вгамувалась,
Мовляв, за розум щоби бралась,
А водолаз той – справжній рак.

Сівілла, камінець прибравши,
Туди соломи піддала.
І щось далеке пригадавши,
Біля Харона прилягла.
Три ночі парочка лежала,
Медовий місяць пригадала.
Дідок немовби змолодів.
Почав грубенько жартувати.
І розійшовсь, почав щіпати
Красивих та безщасних вдів.

Сівілла знала, що робила,
У неї тактика своя.
Вона Харона задобрила,
Як солов’їха солов’я.
Про деревце йому сказала
І як Енея проводжала,
Як він до батечка іде.
І на шляху вже притомився,
Навіть ні разочку не впився,
Але не знає, чи дійде.

Харон прокашлявшись, взяв камінь,
У Стікс упевнено жбурнув.
Перевіряв, чи Бог цунамі
Після горілочки заснув.
Почав нарешті відпливати
І все ніжненько жартувати.
Ніщо Енея не питав.
З Сівіллою поцілувався,
Смачненько потім облизався.
Гребти веслом як стій почав.

Хутенько вже були при цілі.
Харон човна пришвартував.
І за труди свої умілі
Копичку грошенят узяв.
Еней з Сівіллою мовчали,
Та й що вони сказати мали.
Ступили тихо на пісок.
Спинив їх гавкіт дуже грізний,
Якийсь нечуваний трьохрізний.
І був непевний перший крок.

Собака гавкав триголосо.
Три голови мав цей Бровко.
Дивився прямо, вгору й косо,
Перелякався б і дурко.
Енея хтіли покусати,
Сівілла вміла затикати
Собачі пельки хоч сто раз.
Вона хлібину їм шбурнула
І псина гавкати забула,
Немовби царський був указ.

Еней ступив ще кілька кроків –
Пекло відкрилося йому.
Немов з кількох пальнули дзотів.
Тільки навіщо і чому.
Цього не міг вже він збагнути,
Й не міг Сівіллі дорікнути.
У пеклі чулись голоси.
Стогнали грішники повсюди,
На перший погляд милі люди,
Що мали почуття краси.

Вони в смолі підігрівались.
Її там озеро було.
По будяках потім качались,
Між них траплялось бите скло.
А потім колючки виймали
І рани сіллю засипали.
Великі муки це були.
Тут грішники усі сивіли,
Кричали, плакали, німіли,
Свистали, булькали, гули.

Панам там добре діставалось,
Чорти з усіх боків пекли.
Одного разу таке сталось,
Точно не знаю лиш коли.
В багні їх майже потопили,
Вогнем добряче просушили.
Дали напитися ропи,
Примусили бур’ян косити,
Його зубами поносити
І пов’язати у снопи.

Вогнем не раз їх налякали
І припікали животи.
Вони на цвяхах танцювали,
Кусали губи їм коти.
Лягали спати з павуками,
Що копошились між ногами
У очі насипали сіль
І нафтою її змивали,
Із дьогтем потім випивали,
Ловили на закуску міль.

Багатим і скупим повага
Була у пеклі ось така,
Коли нестерпна була спрага,
Давали з’їсти огірка
І солоненької линини,
Із веприка ще солонини
І оселедців без голів.
Потім розсіл пили із бочки,
Де квасилися огірочки,
Ніхто відмовитись не смів.

І тут служителям Феміди35
Поклали на вуста печать.
А бургомістри, як сусіди,
Повинні в вуха їм кричать.
Кричать вночі, і вдень кричати,
А під суботу верещати.
Колоти голкою в язик.
Її брусочком підточити,
Щоб добре шкіру було шити,
Щоб чувся в пеклі сильний крик.

А всім розумникам у світі,
Що були здатні до брехні,
Давалось строго по ліміті
На душу по одній труні.
У них дно жаром посипали,
На нім покійнички лежали.
Тепленько, певно, їм було.
Бо з трун аж кришки позлітали,
Хоч їх добряче прибивали.
І звідти смаженим несло.

Жінкам, що вміли погуляти,
Скакнуть у гречку й ще кудись,
Тут дозволялося лежати,
Дивитися в небесну вись.
Згори ж каміння в них летіло,
Ломилося жіноче тіло.
І стогін нісся в небеса.
Їм нікуди було подітись.
Хіба зі смертію зустрітись,
З кров’ю мішалася роса.

Сини, батьків що зневажали,
Які плювалися на них.
Останню копійчину крали
І їм бажали різних лих,
Були прив’язані до дуба,
На плечах їх колода груба,
Лежала каменем вона.
Ніхто не міг поворухнутись
І навіть трішки озирнутись.
Така покара їм страшна.

Були тут парубки-гуляки,
Які дурачили дівчат.
Їм так позабивали баки,
Коли б це був матріархат,
Їх на кусочки б розірвали
І хижакам пороздавали.
А в пеклі ції парубки
Гарячі казани лизали
І сажу з димарів ковтали.
І їм кололи язики.

А тим, що гендлювать любили
І перепродувати все,
По пальцях лозами побили
І трясця їх в цей час трясе.
Півпекла труситься від цього,
Воно вже не упустить свого.
Енея зможе затрусить,
Ясну голівку відірвати,
Як же тоді він буде спати.
В Сівілли серце заболить.

Найбільше там смолою мились.
Вона ж кипіла повсякчас.
І казани також трусились,
Під них як підливали гас.
Тоді навколо все двигтіло,
Від кості відставало тіло.
Вогонь злітав на метрів п’ять.
Тоді нещасні так вищали
І агонічно верещали,
Що я не можу розказать.

Багато люду назбиралось.
Не перечислити усіх.
Півсвіту тут переганялось
За скоєний великий гріх.
Еней це бачив, дивувався.
Чи далі йти, часом вагався.
Сівілла – вірний провідник,
Була упевнена і строга,
Частенько згадувала Бога,
Еней до неї дуже звик.

Вона вела його за руку
І підбадьорювала дух.
Всяку відгонила падлюку,
Щоб він, бідака, не потух.
Їм пострічалися поети.
Були великі в них кашкети.
Це сідало було для рим.
На них писалося багато
Про врівні будні та про свято
І навіть про великий Рим.

Крутились в пеклі плагіати,
Котрі не вміли і писать.
Та вміли по складах читати
І книги вміли видавать.
Під нігті пера їм загнали,
Роти чорнилом заливали.
На губи вішали замки.
Не дали жодному серветку,
Подарували всім абетку.
І це зробили залюбки.

А біля них жінки вертілись,
Майстрині язиком вертіть.
Вони на сковорідках грілись,
Заплутані в рибацьку сіть.
Мужі були їх рибаками,
Змагались навіть із китами.
Не дочекалися подяк.
Жінки добряче загуляли
І всіх на світі оббрехали.
Для них брехня, як шквал атак.

Біля жінок дівки сиділи
На гострих дуже камінцях.
І камінці лобами били,
Аж стало жалко бідолах.
Вони тут муки ці терпіли,
Бо чесно жити не уміли.
Підманювали парубків.
В чужі хліви з ними ходили,
Не знати як їх там любили,
Що потім кожний з них дурів.

Баби у пеклі вихиляси
Такі робили, хоч куди...
Як у балеті кращі аси.
Попробуй ще таких знайди.
Вони з примуси танцювали,
Вогнем їх п’ятки підпікали.
І це робилося за те,
Що тії внуків батіжками
Хльостали, мовби язиками,
Але не каялись про те.

Були такі, що вже хрестились,
Святий шептали весь закон.
Чортам увічливо хилились,
Набралось їх – дивізіон.
За день сімсот поклонів били
Аж порозтягували жили.
А що робили на землі:
Іконам очі затуляли,
Дурацьких пісеньок співали,
Коли були іще малі.

Від кип’ятку сліпі панянки
Сиділи біля казана.
Що з нього зливано останки
Аж із самого навіть дна.
Не солодко їм тут жилося.
Їм обсмалили все волосся.
Не цінували волі смак.
Якщо із ким ще не кохались,
Тоді до дурі обпивались,
Тепер розплачувались так.

Були такі тут молодиці,
Які трояндами цвіли.
Давали їсти їм кислиці,
Котрі у пеклі ще росли.
Роками ними годували,
Бо ці красуні продавали
Своїх чоловіків за гріш.
Минулося і не вернеться,
Але у серці обізветься,
Бо продали козацький кіш.

Тут мучились зі світу слуги
У білих пишних перуках.
Їм різні випали наруги –
Одна із них – ковтнути цвях.
Комусь не так щось прислужили,
Чи хабарів не раз просили.
Тепер спокутували гріх.
Потрібно струнко день стояти,
Дітей чортячих вихваляти,
Від цього мало, кажуть, втіх.

Вони, щоб втішитись судьбою,
Частенько пудрили носи.
І залицялись між собою.
Неначе трутні до оси.
І несусвітнє витворяли.
Собаку за хвоста тягали.
Тепер він гавкає на них.
Може, й за ноги покусає,
А може просто налякає,
А зараз він чогось притих.

Знайшлися бабки воркотухи,
Собі щось мали на умі.
На них сідали чорні мухи,
Чи очманілі, чи дурні.
Старечі руки їх вбивали,
Роти беззубі поковтали.
Така історія була.
Бабки в житті дітей труїли.
І це робити добре вміли.
Таких набралось — півсела.

А їхні сестри – відьми знані,
Котрим на все було начхать,
Щось копошилися в тумані –
Знайти, в надії, благодать.
Та марні їх були зусилля
Їм влаштували тут весілля.
Розжарили сковороду.
На ній потрібно танцювати,
Сліди від ніг тут же злизати
Собі, звичайно, на біду.

А звідницям приготували
Розтоплений у бочці віск.
І педантично їх купали.
Такий їм, бачте, обеліск
З повагою чорти зробили.
А вартували крокодили,
Щоби ніхто не поламав,
Щоб звідниці не повтікали,
Любов’ю щоб не торгували,
Не попирали людських прав.

Там стрілося багато дива,
Не все є змога розказать.
До сірки доливали пива
І треба було випивать.
До м’яса скла подобавляли,
Беззубо старанно жували.
До локшин домішали кров.
З голів посмикали волосся
І чулось п’яне розголосся,
І були тости за любов.

Енею все осточортіло.
Навіть Сивіллочка сама.
На його душу і на тіло
Іще порадоньки нема.
Та він ішов, скорившись долі,
Бо ще не з’їв і пуда солі.
Ще зуби кісточки гризуть,
Ще чуб густий не посивілий,
Орлиний погляд, пильний, смілий
Життя не повну знає суть.

Нові ворота відчинялись.
Там інше пекло вже було.
Із ним тихенько привітались.
В душі щось тепле проросло.
Енею треба не багато.
Щоб стрів його рідненький тато,
Щоб дав цукерочку якусь.
Із сином щоби привітався,
Щоб в жмурки з ним іще погрався.
І може я туди припрусь.

І в жмурки граючи, сховаюсь
І буду пекло розглядать.
Може в чортицю закохаюсь,
Тоді вже зможу розказать,
Що ви такого не чували,
Хоча багато вже узнали.
Тож буду вірити в добро.
І стиль розмовний шліфувати,
І рими точнії шукати,
Вкраду ще в гусака перо.

Тоді напишу всі укази,
Які потрібно для життя.
Їх повантажать на камази
І привезуть у майбуття.
За ними ласо заживемо,
Кайдани й пута розірвемо.
Підем щастя певний шлях.
Колюче будем жартувати,
Гопак в присядку танцювати
І позабудемо за страх.

Оці думки суддя побачив,
Що в пеклі довго вже сидів.
Мені цього він не пробачив,
Пообіцяв загнати в хлів.
І це не первина для мене –
Поетам світло є зелене
В зелену скипневу Сибір,
А там добротнії в’язниці.
І вікна, й двері в них із криці
Суддя отримав свій мундир.

Дивились паничі на нього,
Бо він колись їх засудив.
Позбавив світла дорогого,
В міцну темницю зачинив.
У їх очах світилось лихо,
Махнула смерть косою тихо.
Суддя схватився за живіт.
На паничів зле подивився,
Разів із п’ять перекрутився –
Покинув навіжений світ.

Було багато свідків цьому,
Та їх чекала доля ця.
Язик приклеїть хто німому
І що за курка без яйця.
Такі логічні міркування
Приходять після прочитання
Святих і грубих, мудрих книг.
Вони не зрадять вас ніколи,
Коли ходив я ще до школи,
То це збагнув в єдиний миг.

Над їхніми я сторінками
Частенько сльози проливав.
Уява бігла над світами –
У рай і пекло попадав.
Прожив майбутнім і минулим,
І був жорстоким, смілим, чулим.
У чому сенс цього життя.
Бажав, живучи, розгадати
І все, що маю людям дати,
То дати з щирого чуття.

І Котляревського зустріти,
Як він Вергілія зустрів,
Потрібно добре попотіти
І написати купу слів.
Ще довго можна говорити.
В поему говоріння зшити.
Еней це, мабуть, добре знав,
Бо йшов уперто і завзято,
Хоч не читав, як я, багато,
Та ось Дідону пострічав.

Прибадьорившися по змозі,
Хотів знайому обійнять.
Було погано цій небозі,
Бо раптом почала ридать.
Чи, може, Карфаген згадала,
Чи, може, вдруге покохала.
Руки Енею не дала,
Чи може інші тут порядки,
Ніхто не зна ції розгадки
І як ця жіночка жила.

Всі компліменти, умовляння
Еней Дідоні говорив.
Даремні ці були старання,
Даремно стільки часу вбив.
Щось таки в світі відбулося,
Жовтіє з часом і колосся.
Колись дівки і парубки
Чого в житті не витворяли,
Тепер вже інші зовсім стали.
І це зробили залюбки.

Дідона миттю стуманіла
Еней не вгледів і коли.
Важка на нього туга сіла.
В гарбу неначе запрягли.
Він ще в надії роздивлявся,
Коханку вгледіти старався.
Зробити це уже не міг.
Бідняга дуже зажурився,
Можливо, трохи притомився,
І де той батьківський поріг.

Його Сівілла виручала,
За руку дальше все тягла.
Сердито інколи кричала,
По-іншому вже не могла.
В пекельні далі просувались,
По совісті таки старались
Все ближче відчувалась ціль.
Частіш знайомих зустрічали,
Які привітно їх вітали,
І чувся регіт звідусіль.

Товариші були і друзі,
Свати з кумами і брати.
Були і ті, хто служить музі,
Співаючи на всі роти.
Були всілякі задаваки
І відчайдухи, забіяки.
Із учнями учителі
Чогось безтямно реготались,
Чого вони сюди попались,
Були великі і малі.

Премудра школа працювала,
Навіть були професори.
Вона усіх наук навчала,
Як треба сходити з гори
І як на неї підніматись,
І голими руками братись
За лезо гострого меча,
Овець як вміло доглядати
І жито споловіле жати,
І їсти з нього калача.

Еней наукам дивувався
І сам навчитися хотів.
Козак по совісті старався.
У нього лоб не раз потів.
Його Сівілла підганяла.
Хутенько з учнем дали драла.
Дорога, бачиться, крута.
Її скоріше слід верстати
До центру пекла поспішати,
Задача прямо не проста.

Здолали ще шляху чимало,
Десь тридцять добрих, мабуть, гін.
Вже і боятись перестало
І страх не біг вже навздогін.
Сівілла раптом тихо стала,
Може й сама цього не ждала.
Немов бабахнув з неба грім –
Виднівсь Плутон і Прозерпіна36.
В Енея цокали коліна –
Забачив царський справжній дім.

Виднілись тесані ворота,
У них виднілися сучки.
Якась потвора криворота
Пудові вішала замки.
І кому треба відчиняла,
І копу грошей за це брала.
За послуги, мовляв, слуги.
По ній гадюки вививались,
Вузлами дивними в’язались
Звисали з шиї ланцюги.

Прихожих ними лупцювала,
Немов запряжених волів.
І шмаття шкіри відривала,
І сотні ставила синців.
Вона кусалася й щипала,
Що відкусала – поїдала.
А на відкушені місця
Гадюки миттю заповзали
І кров тепленьку допивали,
Така була потвора ця.

Ім’я у неї – Тесіфона37.
Боялися її й мерці,
То ліпше вже сидіти дома,
Ніж перенести муки ці.
Еней же страх перемагає,
Проскочити скоріш бажає.
Узнав, що є суддею Еак38,
Прославився як правдолюбець,
Не був бездушний душогубець,
Відносно чесний був козак.

Йому у руки попадешся,
Брехать не будеш і хитрить.
І без лукавства назовешся –
Додому, може, відпустить.
Це він у пеклі заправила –
Найвища юридична сила.
Еней про нього як узнав,
Йому Сівілла розказала
Все, що сама про нього знала,
Еака він щиро привітав.

І вже ворота відчинились.
Еней з Сівіллою пройшли.
Ворота тільки зачинились –
В Плутона гості вже були.
Підходили до Прозерпіни,
Вона сховалася за стіни.
Покіль не бачили царя,
Його покої розглядали,
Що золотом кругом палали.
Немов світилася зоря.

Чого там тільки не побачиш –
Дорогоцінностей музей.
Навіть якщо бігом проскачиш,
А цього не робив Еней.
То очі вилізуть на лоба,
Яка багата там оздоба.
Було це зібрано коли
І як це диво вироблялось,
Сюди надійно діставалось,
Ох і майстри колись були.

Тут праведники проживали.
Для них суцільна благодать.
Горілку з медом попивали,
Ранесенько лягали спать.
То ніч усю могли гуляти
І гарних пісеньок співати.
Та задивлялись на зірки.
І на майбутнє ворожили,
То руки склавши так сиділи
І наминали огірки.

Та це була проста розминка
Для їх величності зубів.
Відтак пішли кавун і динька,
Не обійшлося без тортів.
Часник, цибуля, помідори
Вивершувались в цілі гори.
Ніхто тут їсти не вагавсь.
І швидко гори ці зникали,
Бо їх ковтанням підкоряли
Таж кожний праведник старавсь.

І животи порозпускавши
Затим лежали ледь живі.
А перележавши, згадавши,
Що непристойно на траві
Деньок цілісінький лежати,
І вставши, в парк ішли гуляти.
А на вечерю в них було –
Сова печена й полуниці,
Вино... і гарні молодиці.
На ранок в головах гуло.

Але тихенько похмелялись
І переважно вже пивком.
І щиро, весело сміялись,
Неначе спаяним гуртом.
Частенько тут навіть женились,
Від цього дітоньки родились.
За бійку й мови тут нема.
І щастя-радості бажали,
Ніколи і ніщо не крали,
Не знали, що таке тюрма.

Неначе рай тут появився.
Сади навколо вже ростуть.
І кручений павич повився,
І навіть проліски цвітуть.
Попав же хто в це місце жити,
Кого вподобав Бог любити.
Еней про це, мабуть, не знав.
Ходив, радів і роздивлявся,
Затим Сівіллу розпитався,
Таке від неї він узнав:

”Не королі тут проживають,
Що звикли їсти, пити, спать,
Що на бенкетах прославляють
Лиш вірнопідданую знать.
Панам тут місця теж немає,
Це добре будь-хто нині знає.
І розбишак отам нема.
Чиновники не завелися,
Прислужники перевелися.
Тут навіть зникла зла пітьма.

Сюди попали бідні й гнані,
Котрі в житті зазнали мук.
Ходили в свиті, не жупані,
Не клали у роботі рук.
Жили сліпці тут і каліки,
Вже їхніх сліз набрались ріки.
Вони і досі ще течуть.
А злидні ходять берегами,
Гіркими плачучи сльозами.
Така у них життєва путь.

До них ще вдови притулились,
Які самі уже давно,
Які від вітру вже хилились.
Їх одяг – рване полотно.
Дівчата з ними непорочні.
Проворні у роботі й точні.
Та скромні й дуже мовчазні,
Роботу мовчки всю робили,
В’язали, жали, мили, шили.
І це постійно, день при дні.

Старшини поруч тут стояли,
Що правду вміли говорить.
І честь від серця віддавали,
І з правдою любили жить.
І поважали їх солдати,
Що після бою хтіли спати.
Тут інші люди ще були,
Котрі дбайливо працювали,
Від праці цеї мало мали,
Але по совісті жили”.

Еней це слухав, посміхався,
Однак своє на думці мав.
За голову руками брався.
Він батька ще не пострічав.
Де він з Плутоном міг вертітись,
Пішли до лазні може митись.
А може грають в дурачка.
Синок не міг вже догадатись.
В Сівілли не хотів питатись,
Хоч мисль його була гнучка.

Ішли, мовчали. Стали ждати.
Присіли трохи одпочить.
І прислухались, не чувати,
Ніде ні звуку, все мовчить.
Все заніміло і завмерло,
Підземне царство все пожерло.
А може, притаїлось, жде.
І нову жертву вижидає,
Наївні, хто цього не знає,
Анхіза ж не було ніде.

Коли здокучились чекати,
Еней від втоми посірів,
Як вийшов з царської палати
Анхіз. І біля сина сів.
Сердечно дуже обнялися.
І сльози радості лилися.
І розмовляти не могли.
В обіймах довго ще раділи,
Цей час продовжити хотіли.
Де бачилось таке коли.

Так син та батько розмовляли.
По вінця бились почуття.
Багато дечого згадали
Про спільне і земне життя.
Згадали сонце і свободу,
Коріння довге свого роду.
Живих згадали і мерців.
Еней при цьому обдивився
І від Анхіза відступився,
І, наче крейда, побілів.

Бо важко, правда, уявити,
Що батько твій вже мрець давно.
І трішки треба похитрити,
Щоб не розхлюпалось вино,
Яке приніс ти із собою,
Ще й не розбавлене водою.
Хоч мрець, а треба пригостить.
Енею це запам’яталось,
Ще на землі як чаркувалось.
Від щастя бідний аж тремтить.

А в пеклі саме розгулялись,
Хіба таке угледиш де.
Азартно так розтанцювались,
Воно, як паровоз гуде.
До півночі у жмурки грали,
Барильце у Плутона вкрали.
Де дно, звичайно, не сухе.
По чарці випито добрячій,
По шкварці з’їдено свинячій.
І пекло стало, мов глухе.

Ніхто не чув, ніхто не бачив,
Плутон шукав аж збився з ніг.
Тому він досі не пробачив,
Хто те барильце вкрасти зміг.
Він згодом з іншого напився
І вже від злості не казився.
А ще барильце прикотив.
Добряче сам почастувався
І бути щедрим постарався.
Енею кухоль повний влив.

Той не вагався, випив зразу
І попросити ще посмів.
І після другого відразу
Сердега дуже оп’янів.
Мабуть сказалась сильна втома.
Не був же скільки часу дома.
А тут ще пекло, як на те,
Свої права уже качає,
Дівчат Енею посилає,
У пеклі діло це просте.

Дівчата хлопця оточили,
За ребра щупать почали.
І чемно в місце посадили,
Яке з гранітної брили.
А самі поруч полягали,
Енею пісеньок співали.
А потім стали ворожить,
Своє майбутнє як узнати,
Біду і горе як минати,
Для долі що треба робить.

Одна ворожка до Анхіза
Мостилася, як до посла.
У неї від Плутона віза
Щонайсправжнісінька була.
Вона брехати не уміла
І тільки правду говорила.
І проказала старику:
„Я ворожіння тайни знаю,
усі химери розпізнаю
і розгадаю будь-яку”.

Робота зразу закипіла,
Горщок напохваті знайшовсь.
І кип’ятком його залила,
Що він аж трішки розколовсь.
А потім ще прокип’ятила,
Від цього буде в нього сила.
В окріп докинула сальця.
Травички різної поклала,
Що літом до схід сонця рвала,
Ще й кусень черствого хлібця.

Потім в ганчір’я замотала,
Перев’язала ще шнурком.
Щось загадково проказала,
Б’ючи по ньому молотком.
Еней з Анхізом подивились
І мовчки Богу помолились.
Їм залишалось тільки ждать.
У горщику забулькотіло
І по-зміїному шипіло,
І вже збиралося кричать.

Отець із сином прислухались
І насторожились були.
Всього в житті вже начувались.
Насичено його жили.
Горщок почав щось говорити,
Точніше, як Енею жити.
Він насторожився ураз.
Таке не міг ніколи чути.
І як йому тут дальше бути,
І він сприйняв це як наказ:

„Ти будеш мати рід великий,
Потугу, владу і любов.
А зловорожий люд і дикий,
Щоб неодмінно ти зборов.
По римському крутому праву
Ти побудуєш ще державу.
І будеш нею управлять.
Закони будеш видавати,
Прем’єр-міністрів призначати.
В руці триматимеш печать”.

Анхіз почув цю владну мову.
Не міг вже стать наперекір.
Він логіку почув здорову,
Як жертву чує дикий звір.
З Енеєм став старий прощатись,
З горшком не варто сперечатись.
Довгенько сина обнімав.
На нього ще й не надивився
Та ворожінню підкорився.
Синка на світ благословляв.

Еней з Сівіллою схопились
І бігли з пекла, що є сил.
Нітрішки навіть не втомились.
Від них всідався довго пил.
Гостей троянці не чекали
І непробудно й довго спали.
На тому ж місці, де колись
Вони з Енеєм розпрощались,
Тепер ось знову зустрічались.
Проснулися і обнялись.

Примітки:

28. Петро Сагайдачний (?-1622) – гетьман Запорозького війська.
29. Назва пішла від міста-держави Куми в Італії.
30. Сівілла – жінка-пророчиця.
31. Феб – за грецькою міфологією, бог-захисник порядку, покровитель мистецтв.
32. Орфей – за античною міфологією – співець, музикант.
33. Геркулес – за грецькою міфологією вивів з Тартару триголового пса Цербера, що охороняв вхід до підземного царства.
34. Пегас – у грецькій міфології, чарівний (часто крилатий) кінь.
35. Феміда – у давньогрецькій міфології богиня правосуддя.
36. Прозерпіна – (у греків – Персефона) дружина Плутона, володарка пекла.
37. Тесіфона – богиня помсти, яка переслідувала людей за їх провини навіть після смерті.
38. Еак – суддя підземного царства.


Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)