Анастасьєв А.М.

ЛЕГЕНДИ РІДНОГО КРАЮ

Таємниця Недогірського дуба

Я для тебе вмілими руками
Буду все робити залюбки:
Золотими вишию нитками
Сонце і пшеничні колоски. (Тричі)

Гай зелений,  ніжні квіти в лузі,
Навіть соловейкові пісні
Для своєї любої матусі
Вишию на білім полотні. (Тричі)

Нашу річку вишию,  лілеї
І стрункі тополі край села...
Хочу,  щоб в матусеньки моєї
Посмішка щаслива розцвіла. (Тричі)

Тому й босий

Було це у сталінські часи. Повсюди на газетних вітринах вивішували свіжу пресу і обов’язково “Правду”. Біля одної такої вітрина зібралася селяни і знайомляться з повідомленням про нові податки.

— Оце тиснуть!.. — коментує вголос необе­реж­ний селянин.

— Це ж хто тисне? — грізно запитує таєм­ний нишпорка НКВС. — Ти що: проти мудрої політики партії і товариша Сталіна?

— Та це я про свої нові чоботи, — виправдо­вується селянин, — тиснуть кляті, нема терпіння.

Здрастуй,  дощику травневий,  здрастуй!
Упади на землю з висоти.
Всі ми у турботах,  тож,  будь ласка,
Разом з нами потрудись і ти. (Двічі)

Прошуми ланами і лісами,
Дай води напитися землі.
Переймися добрими ділами.
Спільну нашу радість розділи. (Двічі)

Пагінцеві дай налитись соком,
Квітові – у зав’язь перейти,
В річку влийся і з її потоком
Весело турбіни покрути. (Двічі)

У веселої Весни
Три сини-веселуни.
Йдуть слідком один за одним
Нерозлучні братани.
Крізь зимову каламуть
ІІроклада матусі путь
Старший син,  його зазвичай
Люди Березнем зовуть.

Від долин до верховин
Весь у квітах другий син.
І за це на Україні
Здавна Квітнем зветься він.
Над роздоллям буйних трав
В небі перший грім заграв.
Син молодший розповився,
Травнем люд його назвав.

Заясніла далина –
Йде до нас Весна-Красна,
Разом з нею – три сини,
Три сини-веселуни.

Ніхто достеменно не знав звідки вона появи­лася в нашому селі. Найстаріші мешканці казали буцімто невдовзі після війни вперше побачили її на похороні діда Кова­ленка. Тоді ж і поселилася ця жінка в осиротілій дідовій хаті. Ні чим не показна, якщо не зважати на звичку носити галіфе, їздити без сідла верхи на коні і палити самокрутки. Звали її Фросею. З ранньої весни до глибокої осені пасла гро­мад­ську худобу і тим заробляла собі на хліб. А на великі і малі свята несли їй люди хто свіжину, хто здобу, хто горнятко молока...