Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Відчахнута віть
Микола Братан. Шоста заповідь
Іван Немченко. Шлях на Снігурівку
Микола Василенко. Курай для пожежі
Микола Василенко. Архітектура планиди
Олег Олексюк. На крилах Просвіти
Не було порятунку нізвідки

Сергій Гейко

 

Не було порятунку нізвідки

 

За часи незалежності нашої держави було прийнято низку нормативно-правових актів щодо вшанування пам'яті жертв голодоморів в Україні, які наш народ переживав тричі - у 1921-23, 1932-33 та 1946-47 роках. Останніми були Закон "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", ухвалений парламентом наприкінці минулого року, та виданий навесні Указ Президента України "Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні". Загальновідомо, що Голодомор 1932-33 рр. був наймасштабнішим на українських теренах і тому саме його визнають геноцидом Українського народу законодавчі органи низки країн світу.

Трагедія 30-х років в СРСР довгі роки замовчувалася. Крига скресла лише під час "перебудови" часів М.Горбачова. Свідчення ще живих жертв та очевидців Голодомору заполонили засоби масової інформації. На їх вимогу та підтримуючи зусилля демократичних об'єднань громадян, тодішній Президент України Л.Кравчук ще 19 лютого 1993 р. видав Указ "Про заходи у зв'язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні". Але у Бериславі ще за два місяці до Указу районна організація Товариства "Просвіта" звернулася до місцевої державної адміністрації з пропозицією вшанувати пам'ять загиблих від голодомору земляків встановленням меморіального знаку на центральному міському кладовищі. До честі тодішнього Представника Президента України у Бериславському районі Костянтина Довганя ця ініціатива була ним відразу підтримана і того ж року на місці братньої могили жертв голодоморів одним з перших в області було споруджено й урочисто відкрито й освячено відповідний пам'ятний камінь. Але знадобилося ще цілих 10 років, аж поки "Просвіта" таки добилася, щоб у листопаді 2003 р. там було відкрито пам'ятний хрест "Жертвам голодомору та політичних репресій". Водночас громадськістю було зібрано чимало свідчень про штучний голод, який спіткав наш народ 75 років тому.

Важко було збирати такі матеріали. Навіть моторошно. Попри час, багато людей плакали, згадуючи рідних і близьких, знайомих і незнайомих, що померли у них на очах, а то й на руках. Здавалося б, роки мали стерти у пам'яті подробиці, згасити емоції. Та ні… Все пам'ятає наш народ, нічого не забув і не пробачив. Та й хіба можна забути чи пробачити таке.

Ткачук К.Н.: "Ми жили на центральній вулиці Козацького - Тараса Шевченка. На розі жила Є. (з етичних міркувань прізвищ не подаю - С.Г.). Чоловік у неї помер раніше, двоє дітей було. Так вона з однією жінкою, що у тієї чоловік був і четверо дітей, порізала своїх дітей - двох хлопчаків. Старшому 10 років було, а меншому і не знаю. І з тією жінкою поїли. А в ящичку "похоронила" - відвезла на кладовище порожній ящик, сказала, що помер. А за другого питають люди, він все бігав, гуляв: "Що це вашого Колі не видно?". А вона: "Та десь гуляє". А якось прийшла нерідна її дочка та й на піч залізла. А вона завішена. От дочка одсунула, а там усе у крові, усі стіни. Вона підняла крик. Приїхала комісія, перевірила. Голівки вона поховала у погребі, викопала ямку і там голівки зарила. А останнє усе поїли".

Погоріла Г.І. (жила у Бериславі): "Колись бігла я до церкви. Спішу, а на зустріч якась жінка йде. І летить вітром звідкілясь газета. Жінка підібрала її, сіла на лавку. Я думала, вона її читати буде, а вона сидить і ту газету їсть-їсть. І тут же померла".

Чорнобай О.Й. (жила у Бериславі): "Повз наш двір все жінка якась ходила з мішком. Я все думала: і що вона там носить? А вона дітей усіх своїх на кладовище виносила, то одного, то другого - трьох хлопчиків, чималих уже. На Пойдунівці (східна частина міста - С.Г.) це було, там наша хата стояла".

Як виживали тоді, одному Богові відомо.

Скрипець О.Ф. (жила у Бериславі): "Люди рвали траву, їли. Вище автостанції була лікарня, коло неї каплиця. Там з картоплі викидали картопляче лушпиння. Купа сміття там була. Люди підбирали те все. За кишки тваринні ми аж бились. Де школа (№ 5 - С.Г.), там викидали курині кишки на смітник. Так ми за них, за брудні, аж бились".

Воловенко Г.М. (жив у с.Дрімайлівка): "У 1933 році я вже був бригадиром тракторної бригади. Виїдемо на роботу, а у хлопців усіх пастки на ховрахів - наловимо їх, обдеремо, вкинемо кухарці, вона зваре їх, поїмо. Та гуртом заведемо один трактор, а інші на буксир візьмемо - бо сил вже заводить не було, багато хто вже пухлий був".

Щасний Д.А. (жив у с.Новоберислав): "Пішов я якось у плавні, накопав кореню собачої рози, наварили, думали їсти. А його їсти не можна. За малим не подохли".

Задорожній О.І. (жив у Бериславі): "Прийшов якось батько. А на гардеробі дріжджі лежали. Він говорить: "Ну, хлопці, вставайте, тюрю зробимо". Взяв ті дріжджі, трохи підсолив, каже: "Беріть ложки, їжте". А сам пішов".

Кузьменко О.Д. (жив у с.Кошари): "Мені тоді 18 років було. Роботи не було - ніхто не брав. Вже пухлий був. Ходив я днів п'ять, там їжаки водились у загатах - загорожах з кураю. То я їх ловив [плаче], обдирав і харчувався днів чотири. Потім мене, як взяли на роботу, то я не міг порожніх вил підняти, отакий доходний був".

Та й після смерті не мали спокою люди, не за звичаєм лягали у землю вони, не по-християнськи. По кілька днів лежали у домівках, а то й на вулиці просто неба. Поховати б їх - та сил катма! І слів уже не було:

Погорєлова О.С. (жила у с.Козацьке): "Ховали так. Викопали яму де-небудь. І в городах ховали, і в дворах. Де були мужики, ховали на кладовищі, а то - де рівчаки, де в степу, викопали яму, зарили, та й усе".

Пономаренко Т.М. (жила у Бериславі): "Померлих ховали по кладовищам, по місцю проживання, де поближче. Коли у день було багато мерців, або померлий не мав родичів, або був безіменний, то його клали у землю в одну загальну могилу. У Бериславі таке місце було біля балки, неподалік цегельного заводу".

Каневський М.Х. (жив у с.Новоберислав): "Помирали люди в хатах і на вулицях. Часто вийде грітися на сонце та й помре. В основному вмирали дорослі. Ховали їх на кладовищі, за селом. Були випадки, що привезли ховати, а він встає й каже: "Почекайте, я ще не вмер".

Кузьменко О.Д.: "Я діда тоді свого ховав. Розбив шафу, зробив йому домовину і разом з дядьком повезли на кладовище. А з голоду дядько такий доходний і я такий же. А до кладовища кілометрів зо два. До вечора везли. Привезли, а там - яма, хтось приготував для своїх. То ми діда у яму вкинули, зарили і тікать. Не знаю чи може й викинули його з ями. І так я й по сей день не був на могилі свого діда".

Тільки дехто з очевидців, що були ще живі 10 років тому, знали місця упокоєння своїх рідних. Зараз і ті майже усі відійшли в інший світ. Страшно було слухати людей і мимоволі виникало питання: а чому ж так сталося, хто винний? Довго про Голодомор не можна було й згадувати - він був засекречений. Потім з'явилися брехні, ніби був недорід, неврожай. Ці побрехеньки, на жаль, дехто поширює й понині. А як було насправді? Люди сказали й це:

Сергєєв Л.Я. (жив у Бериславі): "Наша дідівська хата була там, де зараз елеватор. У грудні місяці прийшли з міської ради і вигнали нас із хати. Сказали, що тут планується елеватор і наказали, щоб уже завтра нас не було. Батько просився хоч до весни. Відповіли: "Як до завтра не виберешся, то вишлемо до Білої Криниці, а там - до Сибіру". Причина голоду була проста: забрали комуністи й комсомольці усе. Самі ледарі, що тільки їли й пили, в карти грали, розпуствовали, гнали і жрали самогонку. Самі робити не хотіли, а тільки їсти могли. Все співали свої дурацькі пісні: "Мы старый мир разрушим до основанья". Міліція охороняла сарай на елеваторі, склади у центрі, туди усього понагрібали і розібрали собі, що хотіли. Ми казали тоді: "Нема хліба, нема сала - контрактація забрала". Контрактація - це був податок, яким обкладали заможних людей і грошима, і продуктами. Як виконає чоловік контрактацію, то завтра ще більшу накладуть. І так, поки не розорять чоловіка, а тоді у Сибір зашлють".

Хороводова Є.Ф. (жила у Бериславі): "Мій рідний дід на своїй власній шкірі зазнав, що принесла йому радянська влада…члени "ревкому" шастали по дворах, забирали все живе, заганяли в колгосп. Моя мати і батько не розгинали спини на землі від темного ранку до темної ночі, а ми, дітлахи малі, босі, голодні, рвали лободу, їли, щоб не померти з голоду. Я добре пам'ятаю, як на вулицях валялися померлі від голоду, а "ревком" діяв, з корінням виривав "ворогів народу". З донькою одного з членів ревкому - Д-тук, я вчилась до війни в одному класі. Алла, так звали його доньку, була ніжна і чистесенька як ангелочок, а ми, дітлахи бідняків, ховали свої брудні руки, бо не було чим помити їх. На перервах Алла діставала із портфелю пиріжки, а у мене від голоду корчами зводило живіт. Алла не знала, що таке збирати колоски, ховаючись від об'їждчика, якого боялись, бо він кидався як звір і бив, поки людина падала в безтямство".

Польщан О.Д. (жив у с.Любимівка, потім - у с.Червоний Маяк): "Урожай у 1932 був, прожити можна було. Так усе забрали. І худобу, і зерно. Я ходив уночі за 18 км на кукурудзяне поле. Назбираю качанів, а охорона їздить довкола на машині та з кулемета по кукурудзі. Пам'ятаю, прийшов я саме з кукурудзи, підходить один чоловік з села, він розкуркулений був і просить. Я дав йому качана, а він сирим узяв і гризе".

Ткачук К.Н.: "З начальства ніхто не вмер. З голоду вони не пухли. Було у них, що їсти і ні з ким вони не ділилися. По хатам ходили, шукали ями з хлібом, віддирали вікна, залазили в хати. Голод штучний був, врожай був, комори стояли набиті зерном".

Каневський М.Х.: "У 1932 почалося розкуркулювання. Приходили місцеві з сільради, забирали усе. Був план до двору. Хто його не виконував, того й розкуркулювали. А хто виконував, на того накладали ще більший податок, аж поки розкуркулювали. Голод почався ще у 1932-му, а навесні наступного найстрашніше було. Частина людей залишилась, а тих, хто не хотів віддавати свого добра - вислали".

Кузьменко О.Д.: "Врожай у 1932-му був. Пам'ятаю, біля Білої Криниці стояли два здоровенні метрів по 100 "кукурудзяники", то з них початки виглядали. А охороняли їх - не підійдеш. А міліція, прислужники міліції ходили по хатам - усе забирали. Купив чоловік щось, усе й заберуть. Начальство не голодувало. Перезимували вони - усі живі-здорові".

Чимало хто з бериславців згадували їдальню для більшовицького керівництва, яку чомусь називали "двадцяткою". Туди ходили з райкомів, парткомів, виконкомів, ревкомів. Для тих голоду не існувало. Бог їм суддя! А для простолюдина спасіння не було ніде і нізвідки. Адже політика геноциду забезпечувалася державною репресивно-каральною системою:

Погоріла Г.І.: "У 1932 році після розкуркулювання багато людей помішалося, зійшли з розуму. А я тоді бігала співати у бериславську Успенську церкву. Так людей ходило дуже багато помішаних у церкву. Там тоді отець Федір служив, так він тих людей вичитував - читав молитви з невеликої книжечки такої і люди виліковувались. Так дійшло до того, що люди не в лікарню йшли, а до отця Федора. Отож хтось і доніс, і забрала його міліція, і більше він не повернувся".

Зараз науковцями документально доведено, що Голодомор 1932-33 років був штучним, організованим комуністичною владою проти українського селянства, роботящі представники якого не хотіли йти до колгоспів та радгоспів, задарма віддаючи нажите своїм потом і кров'ю. Та сили були нерівні. Тодішній секретар ЦК українських комуністів Мендель Хатаєвич відверто і цинічно заявив: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!". Законом України юридично визначено Голодомор 1932-33 рр. як геноцид - цілеспрямований акт масового знищення людей внаслідок злочинних дій тоталітарного режиму СРСР, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності. Публічне заперечення Голодомору визнано наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним. Тож, заходи Президента України Віктора Ющенка щодо належного вшанування пам'яті жертв тоталітаризму і комунізму можна лише вітати. Адже трагедія 1932-33 років так чи інакше торкнулася кожної української родини. І треба робити усе, аби таке чи подібне ніколи й ніде не повторилося. Задля цього варто озиратися у недавнє минуле: з часів Голодомору спливло усього 75 років - це життя лиш одного покоління.

  ("Урядовий кур'єр", 24.11.2007 р.)

 

Автор: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)