Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Молода муза. Випуск 3
Іван Немченко. Військова хитрість
Вишиванка. Число 4
Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Микола Братан. Гіркі експромти
Іван Немченко. Шлях на Снігурівку
Натхненний "Славень орачам старим..."
(особливості художнього світу збірки Яра Славутича "Завойовники прерій")

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Людмила Скорина

 

Натхненний "Славень орачам старим..."

(особливості художнього світу збірки Яра Славутича "Завойовники прерій")

 

1968 року Яр Славутич видав поетичну збірку "Завойовники прерій". Звернення письменника до історії перебування українців на канадських теренах невипадкове. Можливо, це пов'язане з ювілейними заходами (75-а річниця переселення), а також із певними особистісними чинниками. Родина Славутичів переїхала до Канади 1960 року. Причину переїзду митець пояснив у книзі нарисів "У вирі багатокультурності": "Після закінчення славістичних студій у Пенсильванському університеті 1955 р., я відразу ж опинився в Каліфорнії, де почав викладати українську мову для американських вояків у військовій школі. Та школа мене не задовольняла - і я почав шукати ширших обріїв, академічної царини. Тогочасний американський "перетоплюючий казан" майже нічого не обіцяв для україністики. Мимоволі я звернув свої очі на Канаду..." [9: 31]. Головним мотивом переїзду стало те, що на вимогу українських поселенців у провінційних школах Альберти запровадили викладання української мови. "Працювати серед своїх і для своїх, навчати рідної мови, писати свої твори рідною мовою, змінювати "шашкевичіяну" на "рильськіяну, тичіяну, яновськіяну, гончаріяну..." - чого ще треба іммігрантові, уже з докторатом, із щойно надрукованим підручником Conversational Ukrainian?[...] Матиму змогу викладати не лише мову, а й літературу, випускати магістрів, може, таки й докторів. Буде нагода займатися науковою працею, брати участь у наукових конференціях, міжнародних конгресах..." [9: 32-33], - писав митець. І слід зазначити, що діяльність Яра Славутича на ниві українознавства в Канаді була справді плідною: він видав низку підручників - "Conversational Ukrainian" (1959, 1961, 1987), "Ukrainian for Beginners" (1962), "Ukrainian for Children", "Розмовний метод навчання української мови" (1961), "Ukrainian in Pictures" (1965), "An introduction to Ukrainian" (1962), "Українська мова за зорово-слуховою методою" (1968), "Standard Ukrainian Grammar" (1987) та ін., організував діяльність літературно-мистецького клубу, головував у Західноканадському осередку НТШ, створив видавництво"Славута", яке здійснило понад 70 різних видань. Одночасно Яр Славутич розгорнув плідну наукову діяльність: був обраний президентом Канадського інституту назвознавства, брав участь у багатьох наукових конференціях, видав дослідження "Розстріляна муза", "Меч і перо" тощо [6: 173-174].

Яр Славутич

Тематику збірки "Завойовники прерій" визначають два головних мотиви: "суспільний" - відображення самовідданої праці українських переселенців по розбудові Канади та "особистий" - враження поета від нового довкілля. Композиційно збірка складається із трьох циклів: "Завойовники прерій", "Полярні сонети" і "Північне сяйво". Титульною стала поезія "Не загарбники з дальніх імперій", присвячена пам'яті перших українських переселенців. Згадуючи цих людей, яким довелося відчути на собі весь тягар освоєння цілинних земель Західної Канади, поет акцентує на їх будівничій спрямованості, адже, на відміну від першовідкривачів американського континенту, які вбачали в колоніях можливість швидко збагатитися, українськими селянами рухало споконвічне прагнення працювати на своїй землі:

Не загарбники з дальніх імперій,
Не кортези з минулих віків, -
Тут пройшли завойовники прерій,
Єлиняк, Пилипівський, Леськів [8: 187].

Назва збірки "Завойовники прерій" має тлумачитися "від протилежного". Адже українці насправді - не загарбники (бо не грабують чужого) і не завойовники (адже воюють не з місцевим населенням, а радше з тими труднощами, яких їм довелося зазнати, освоюючи канадські прерії). Вони - не завойовники, адже їхня "зброя" - не смертоносні рушниці, а мирні знаряддя праці, як-от у поезії "Плугатарі": "Сокира і заступ, мотика і плуг, І кінь витривалий, як вірний друг" [8: 189].

Протиставлення імперського споживацького світовідчуття та української креативної настанови - лейтмотив балади "Троє". Імена персонажів - Джон, Жан та Іван - це передусім антропоніми, що характеризують їх як носіїв певної національної ментальності. Вказуючи на позицію англійців та французів, поет вдається до іронічного тону. Їх поява у канадських степах зумовлена прагненням розваги ("нудьга гнітила", "я прагнув зриву, звади..."), авантюризмом. Перша ж перешкода, необхідність тяжко працювати змушує їх повернутися до Монреалю, до благ цивілізації. Натомість українець залишив "свою далеку Галич" для того, "аби в ланах родючих нив Пізнати волі далеч". Він приїхав, аби працювати, освоювати пустельні прерії. Саме таким скромним і самовідданим трудівникам належить перша заслуга у розбудові Канади. Проте через природну скромність вони, як завжди, лишилися осторонь. Така-от правда історії -

Трудивсь Іван, орав Іван
Тугі цілини прерій.
Тоді вернулись Джон і Жан
Вести ім'ям імперій [8: 193].

Поезія "Вганяється гостра коса" за своєю настроєвістю і тематикою близька до першої збірки поета. Тут відсутні конкретні атрибути канадського довкілля, натомість автор прославляє вічну хліборобську працю:

Вганяється гостра коса
У лан золотого вівса...
Лягає колосся пшениць
На діл горілиць... [8: 196].

Найвиразніше мотив уславлення українських будівничих Канади звучить у кантаті "Слава ралові". Лейтмотивом поезії є рядки: "Слава ралові, слава плугові, / Українським рукам хвала! / Диким преріям, наче другові, / Доля подвиги прирекла" [8: 198].

Здебільшого вказані поезії наснажені оптимістичним світовідчуттям. На це вказувала, наприклад, Т.Назаренко: "Не можна не помітити, що більшість віршів Славутича мають виразну оптимістичну тональність: життя українського ратая в Канаді змальовується як нелегке, але сповнене надій, сподівань і планів, що, як виглядає, обов'язково здійсняться... В той самий час історико-біографічний матеріял про життя українських переселенців у Канаді свідчить про жахливі умови існування першого і навіть другого покоління українців на цій "землі обітованій" [5: 74].

Справді, окремі поезії Яра Славутича ніби вкриті ювілейним глянцем. Можливо, той факт, що співець не приділяє надмірно пильної уваги зображенню труднощів, зумовлений авторською позицією. З цього приводу згадується ситуація з романом Уласа Самчука "На твердій землі". Л.Білоус-Гарасевич констатує: "Загал української еміграції з Німеччини після другої світової війни сподівався знайти в цій книжці себе в неймовірно тяжкий період пристосування до нового світу фізично і психологічно, часто непосильну, невідповідну до своїх професій, інтелектуального рівня, працю, нестерпну тугу за рідною землею, родиною, що лишилась вдома і всім тим, чим красен був світ рідний" [1: 133]. Натомість письменник мав принципово відмінний задум, його цікавила історія героя, котрий рішуче й доволі успішно виборює собі місце під сонцем. Подібно до цього Яр Славутич прагнув донести до читача розуміння, наскільки вагомими були здобутки українців у Канаді, їх внесок у розбудову країни. Звісно, така позиція не завжди знаходила розуміння і підтримку критики. Все ж в окремих творах поет (хай і пунктирно) окреслює труднощі, які довелося долати українським емігрантам (економічні, психологічні, національні). Наприклад, у другому вірші збірки йдеться про нестерпну тугу за батьківщиною, яка охопила переселенців. Нове довкілля для них незвичне, чуже.

Характерний композиційний прийом, використаний у цій поезії, - антитеза. Ліричний герой мимоволі порівнює українську і канадську природу. Характерно, що атрибути українського пейзажу дуб і клен традиційно сприймаються як символи міцності, витривалості, а відтак гармонійного розвитку людини на батьківщині, згадуються також яскраві звукові образи (спів солов'я, зозулі); натомість нове довкілля тихе, беззвучне і бідне: "вбогі паплі", які "вклоняються лячно" до землі, тремтять на вітрах. Всі ці художні засоби підкреслюють бідність природи. І лише "червоний жар" калини на мить примирює ліричного героя з новим довкіллям. Це єдина деталь, що тут нагадує про Україну. Цілком очевидно, що подібні настрої навіяні поетові не так особистісними враженнями, як ремінісценціями з поезії Сави Чернецького "Одна лиш калина". Трагізм випробувань, що їх зазнали першопрохідці канадських прерій, відображений також у поезії "Лежать скелети без голів", присвяченій Дмитрові Чубу.

Проблема взаємин українських переселенців з індіанцями заявлена автором у кількох творах, що становлять своєрідний триптих. Заспівною може вважатися поезія "Огир". Чіткий конфлікт тут ще не окреслюється. Лише образ осідланого коня, що "колує, гасає" степами без вершника, згадки про вігвами племені Крі та смаглявого юнака зі списом наводять на думку, що вершник став жертвою індіанців. Чіткіше протидія індіанців колонізації канадських прерій простежується у баладі "Чорностопець". Емоційна напруга зростає поступово. У першій строфі окреслюється протистояння представників двох цивілізацій: "Стояв перед білими хлопець Смаглявий, нагий чорно стопець" [8: 194]. У другій строфі автор увиразнює портрет індіанця промовистими характеристичними деталями: "Від пояса - скальпів чуби,/ Трофеї недавніх боїв./ Рамена - кремезні дуби, /А груди - кряжі поготів!" [8: 194]. Ці деталі підкреслюють ще один рівень протистояння автохтонів та прибульців: в даному разі штучній цивілізації "білих", що її носіями виступають колоністи, протиставлена первісна природність індіанців, які є невід'ємною частиною цієї землі, усього природного довкілля. Протистояння двох світів посилюється у четвертій та п'ятій строфах. Іван, який виступає носієм виразних рис української ментальності, намагається переконати індіанця у миролюбних намірах. Праця на землі, освоєння цілини - сенс життя українських переселенців. Така настанова викликає не просто нерозуміння - огиду чорностопця.

Шоста строфа репрезентує іншість (інакшість) українця не лише порівняно з індіанцями, для яких війна стала звичним заняттям, але й порівняно з такими ж переселенцями - вихідцями з інших країн. Пригадаймо, що в баладі "Троє" англієць і француз хизувалися кількістю вбитих автохтонів. Репліка Івана в баладі "Чорностопець" виразно демонструє цивілізаційні та ментальні відмінності: "Ми прагнемо жити у мирі, Братерства провісники щирі" [8: 194]. Подолання конфлікту спостерігаємо в останній сьомій строфі. Під впливом переконливих доводів Івана, ворожість індіанця поступово згасає ("маліє ненависті знак").

Виразною ілюстрацією пацифістських настроїв українських переселенців є також балада "Спадщина". Конфлікт автохтонного населення та переселенців розв'язується у творі з позицій християнського всепрощення та любові до ближнього: старий господар, у якого індіанці вбили єдиного сина, який клявся "не бути довіку в дружбі" з ними, віддає своє "обійстя високочоле" індіанському хлопчині - онукові вбивці. Уміння перебороти ненависть, подолати гнів і пробачити - ще одна характерна риса національної ментальності. Цей вчинок, який, на перший погляд, видається парадоксальним, щонайменше нелогічним, - ще одне переконливе свідчення іншості українців, їх моральної вищості.

Поезії першої тематичної групи більш "літературні", оперті на історичний фактаж чи спогади старожилів, подекуди їм властива деяка сухість і відстороненість викладу. Але все це цілком компенсується у творах, які відображають особисті враження автора по його прибуттю до Канади.

Розповідаючи про подорож до "колиски українства в Канаді" (серпень 1960 року), Яр Славутич пригадує наступний випадок. Якось він заїхав до однієї господи: "Біленький будинок, поряд колодязь із помпою, оподаль - овальна стодола, покрита товстою бляхою… виходить літня господиня. - Чи можна попити водички? - питаю. Вона сказала щось, але я не дочув. Виносить глиняний дзбанок, розмальований, і припрошує: - Доброго здоров'я пивши! У мене посилено застукало серце. Я вже років двадцять не чув такого вислову…" [9: 48]. Цей випадок згадано також у поезії "Хата". Зустріч з українською жінкою, яка напоїла автора, набуває тут ледве не біблійного звучання. Апокриф про Агасфера, що блукав світом у пошуку людини, яка б подала кухоль води спраглому, проектується на долю автора та його покоління. Кухоль води - символ, що вказує на завершення поневірянь, стражденної одіссеї українських вигнанців у пошуках нового дому (не випадковий також заголовок "Хата"). Символічність ситуації зростає, якщо згадати, що одним з провідних мотивів збірок "Спрага" та "Оаза" з їх "пустельною" образністю, був саме мотив смертельної спраги мандрівця, який довго блукав світом. Живлющою силою наділена тут не так вода, як щире українське слово.

Лейтмотив поезій другої групи - захоплення Канадською Україною, усвідомлення, що ця країна - це і є "земля обітована", що лише тут українці мають зберегти національну ідентичність, прислужитися справі збереження української мови, культури, духовності в еміграції. Зрештою, збереження української духовної спадщини - це справді вагоме досягнення канадських українців, адже, як підкреслює В.Євтух, "українське походження ніколи не було престижним в Канаді, не сприяло соціальній мобільності та поліпшенню правового статусу українських канадців. Навпаки, історія української імміграції свідчить, що українська етнічність не раз заважала їм посісти належне місце в канадському суспільстві" [3: 7]. Проте значна частина їх усе ж зберегла традиції, незважаючи на асиміляційний тиск.

Характерною у цьому контексті є поезія "Канадська географія", в якій автор наводить українські топоніми, що функціонують на території Канади. Ці назви лунають для нього як пісня, як одкровення:

Саскачеван, Восетна й Саскатун
Для мене повні індіянських лун,
Та Вільна, Мирнам, Ярослав, Лужани
Беруть верхи найбільшої пошани.
Я б вік радів, якби Мазепа й Січ
Пережили навалу всіх сторіч,
Якби Козак, Боян, Василь, Завалля
Не поринали в забуття провалля… [8: 202].

Ономастика - одне з численних захоплень Яра Славутича. А українським топонімам та прізвищам у Канаді автор присвятив не лише вказану поезію, а й низку науково-популярних статей. Що ж стосується українських місцевих назв у Канаді, то, за даними дослідників, у Канаді існує близько 180 населених пунктів з українськими назвами [3: 7].

Звісно, у США, а особливо Росії проживає значно більша кількість українців, але саме Канада з її культурними, освітніми осередками створила умови для нормального існування українців. Значну роль у цьому відіграла політика багатокультурності, запроваджена у 1971 р. Прем'єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер так сформулював офіційну стратегію етнічної політики: "Канада - не "перетоплюючий казан", у якому своєрідність кожного складника знищується заради створення нової, цілком відмінної речовини. Це радніше квітник, у який пересаджено найвитриваліші і найяскравіші квіти з багатьох країн - і кожна квітка в новому оточенні зберігає свої найкращі якості, за які її любили та хвалили в її рідній країні" [9: 207].

Одним з перших відгуків на канадські реалії стала поезія "Стань стопою на снажний чорнозем", датована 14 серпня 1960 року - часом переїзду автора на постійне мешкання до Канади. Ця поезія про канадські прерії, які так нагадують авторові українські степи, - радість знесиленого Антея, що торкнувся життєдайної землі. Не випадково в останніх рядках ідеться про набуту поетом "нову снагу", потужний стимул для подальшої одержимої праці на ниві збереження українського слова в діаспорі.

Ще один вірш, що увійшов до збірки, - "Я не забуду буйні вруна" (Вінніпег-Едмонтон, 12 червня 1959 року). Окрім українських топонімів, живлющої сили рідного слова, захоплення поета викликає і саме довкілля: "Безмежні й рівні, без оздоби,/ І споконвічні, як буття,/ Степи херсонські Манітоби/ Будили давні почуття" [8: 200]. Засіяні подільськими і луцькими трударями степи нагадують авторові залишену батьківщину, творять ілюзію повернення додому: "Я не гостем блукаю балками" (у поезії "Українським наснажена зором" [8: 201]), "Ця земля, завойована плугом, Новознайдений рідний дім" (у поезії "Ця земля, завойована ралом" [8: 198]). Це більш ніж переконливі ілюстрації того, що саме Канада здавалася поетові своєрідною "оазою", завершенням його блукань і пошуків. Та чи не означає це, що в ейфорії захоплення новим довкіллям поет забув про Україну та її страждання. Звісно, саме тут українці нарешті відчули себе вільними людьми, позбулися страху за майбутнє. За це вони вдячні Канаді, а проте

…В нас Україна
В серці не вмира, -
Мов пісня чаїна
Ридає на хвилях Дніпра.
Туди ми рвемося
На поміч піти,
Де голі та босі
Державу будують брати [8: 203].

Ці дещо риторичні рядки з поезії "Дві батьківщини", що її автор назвав юнацькою піснею канадських українців, підкреслюють дві важливі складові буття українців у діаспорі - розбудова українського життя в Канаді й посильна підтримка державотворчих змагань в Україні.

Окремі мотиви першого циклу збірки розгортаються і в "Полярних сонетах". Приводом для поділу на цикли в цьому випадку стала не проблематика, а жанрова приналежність поезій, зокрема прагнення автора виділяти сонети до окремих структурно-композиційних утворень. "Полярні сонети" репрезентують авторське сьогодення, коли зрештою стихли міжнаціональні непорозуміння. Характерний тут сонет "Дзвін у степу". Згадка про минуле, про лани, "де предків голос гойно гомонів", супроводжується коментарем, що повертає нас до реалій другої половини ХХ століття. Завершується сонет закликом віддати належне українським розбудовникам Канади:

Щоб кожен правнук перших орачів
Леліяв спомини про нетрів битву
І наступ рал - як бойових мечів! [8: 205].

На особливу увагу заслуговує сонет "Шевченко у Вінніпезі". Образ Кобзаря постійно присутній у поезії Яра Славутича (інколи це ремінісценції з біографії митця, інколи автор використовує окремі образи, мотиви, тропи тощо). Пам'ятник Шевченкові у Вінніпезі - це ніби живе втілення поета, котрий наснажує українців діаспори зберігати власні традиції і культуру. Його твори - як "життєдайні ліки на хвороби". Характерно, що поет не прямо використовує Шевченкові інвективи, а художньо їх трансформує. Порівняймо: Кобзареві рядки "Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани" [13: 291] у Славутичевому викладі звучать так: "Конайте виродки! Варшавське шмаття, Багно Москви, - нехай же вас поб'є, Як Божий бич, Тарасове прокляття!" [8: 206]. Використання перефразованого уривка з Шевченкового послання надає аналізованому сонетові особливої гостроти та емоційності, а викривальним інвективам - дошкульності.

Останні чотири сонети циклу - це зразки пейзажної лірики. Характерно, що предметом поетичної обсервації автора тут стають зимові краєвиди. Це пов'язане з географічним розташуванням та кліматичними умовами нового осідку поета. Особливість пейзажної лірики Яра Славутича в тому, що зимові краєвиди в нього значною мірою психологізовані, відображають внутрішній стан ліричного героя, його переживання. Це своєрідні "пейзажі душі". Змалювання зимових краєвидів супроводжується передовсім негативно забарвленими образами-емоціями. Зрештою, це традиційна інтерпретація. За народними уявленнями, зима - "пора року, коли природа "вмирає" або "засинає", а земля "хворіє", "відпочиває" до початку тепла і світла навесні" [2: 190]. Проте зимові краєвиди можуть бути і по-своєму прекрасними. У сонеті "Зима - різьбар. Як брили мармурові…" Яр Славутич відтворив суворі чари північної зими:

І з року в рік на тундру красовиту
Кладе велично свій суворий чар
Зима - найкращий всесвіту різьбар [8: 208].

Завершує другий цикл сонет "Моя господа схована в снігах". Образність цієї поезії (а частково і наступного циклу "Північне сяйво") повертає нас до збірки "Оаза".

Моя господа схована в снігах.
Лягли замети - як сагарські дюни .
Порожній простір , скаргами столунний,
Жадібно жде на мій майбутній прах [8: 208].

У зацитованому першому катрені помічаємо ті ж "сагарські дюни", ту ж пустельність і виразно заявлений мотив смерті. Відмінність лише в тому, що в "Оазі" йдеться про пустельні "пейзажі душі", а в "Завойовниках прерій" ці мотиви конкретизуються через символіку зимових краєвидів. В обох випадках наявність подібних мотивів тісно пов'язана з обставинами життя автора. Таким чином, оптимістична настроєвість першого циклу збірки поступово згасає, поступаючись місцем тузі й розчаруванню.

"Північне сяйво" - таку назву дав автор третьому циклу. Кількісно це найбільший цикл збірки, тематично він обмежений пейзажно-медитативною лірикою. Тужливі, песимістичні настрої пронизують більшість поезій циклу.

Одним з центральних образів "Північного сяйва" є образ сонця. В "Оазі" - це розпечене, караюче сонце пустелі, натомість у "Завойовниках прерій" автор знаходить нові грані інтерпретації. Знову ж таки підкреслюємо, що авторське бачення суперечить традиційному фольклорно-міфологічному сприйняттю сонця як носія тепла, світла, а отже - найвищого блага. У поезії Яра Славутича зимове сонце - символ завмирання природи. Вражаюча пейзажна замальовка пропонується у поезії "Неначе бронтозаврове яйце":

Неначе бронтозаврове яйце,
Віднайдене в Драмгеллерській долині,
По небу важко, втомлено пливе
Грудневе сонце... [8: 211].

Які ж асоціації в уяві поета пов'язують сонце та скам'яніле яйце викопної доісторичної істоти? Яйце у більшості світових міфологій - символ життя [14: 40]. У казковій прозі українців є згадка, що сонце теж виникло з яйця [2: 613]. Порівняно з традиційною міфологією, у поезії Яра Славутича ці взаємопов'язані образи-символи набувають нового значення. У цитованій поезії мова йде про бронтозаврове яйце, котре потенційно містило зародок життя мільйони років тому, але з часом воно скам'яніло, життєтворна енергія зникла, і тому може трактуватися як символ мертвої субстанції. Так само сонце у грудні вже не дарує яскравого світла і тепла, отже, мислиться як позбавлене своїх споконвічних "життєдайних" властивостей. Це сонце пов'язане із завмиранням природи, завершенням річного циклу. У багатьох світових міфологіях можна знайти сюжет викрадення сонця. За даними В.Войтовича, в міфології українців зима інколи змальовується як "фантастичний звір, вона їздить на рябій кобилі, краде Сонце й блискавку і тримає їх у себе" [2: 190]. Під впливом цього сюжету, а можливо, під впливом спостережень і настрою в уяві поета виникає наступна картина:

...Жах мене поймає,
Що ці полярні, в лишаях, кущі
Схололе сонце у тенета зловлять,
Замкнуть під сніг у темну глибину, -
І біля входу стане, мов на чатах,
Нестримний цербер, крижаний мороз [8: 211].

Згасле сонце в аналізованій та деяких інших поезіях збірки асоціюється з передчуттям кінцесвітності: "зяє крізь голе гілля Сонця погашена мідь" [8: 212] і вже цілком вражаючий образ - "гасне сонце - кривава рана" [8: 214].

Аналіз палітри кольорів у збірці "Завойовники прерій" засвідчує цілком закономірне домінування білої барви. Її семантика в поезіях Яра Славутича здебільшого залежить від контексту. Інколи білий може бути нейтральним щодо емоційного навантаження (колір снігу), як-от у поезії "За Атабаскою намети білі". Інколи використовуються стійкі словосполучення, як-от: "білий світ" чи "білі прапори" (як символ безсилості хуртовини перед молодечим запалом мешканців півночі). Здебільшого ж білий колір несе негативну семантику: "вітер лягає до ніг білою млою погроз" [3: 212]; відчай, що охоплює ліричного героя, також білий: "Падає, падає сніг, Всесвіт у савани в'є. Білий, давкий восьминіг Тіло долає моє..." [3: 213].

Прикметно, що білий колір у низці поезій Яра Славутича асоціативно пов'язаний з символікою смерті: "біла далеч - білошатна смерть" [3: 211], "біла далеч - немов труна" [3: 214] тощо. Такі образні вирішення, по-перше, підкреслюють трактування зими як символу смерті, завмирання природи; по-друге, така інтерпретація має свої витоки у міфології різних народів. Білий колір має кілька символічних значень. В позитивному плані він сприймається "як символ неторкнутої невинності доісторичного раю, кінцева мета морально відроджених людей..." [14: 937-938]. Білий колір символізує чистоту, цноту, мир, світло, невинність і правду [13: 359]. Разом з тим у символіці кольору присутні "негативні" конотації: на Сході білий - це колір скорботи [13: 359]. "У традиційній символіці Китаю білий колір - колір старості, осені, заходу і нещастя... В Китаї повсюдно білий вважається кольором скорботи за померлими" [14: 939]. Зв'язок білого кольору з символікою смерті у слов'янських народів, зокрема в українців, констатує В.Войтович: "Білий колір пов'язаний з образом смерті. Це стародавній колір жалоби, коли вдягали покійників у біле і покривали білим саваном" [12: 472].

Побіжно відволікаючись від символіки кольорів, зазначимо, що мотив смерті часто зустрічається у поезіях циклу. Наприклад, у першій: "Десь похований під снігами,/ Вдень конаю, живу вночі" [3: 209]; "Давлять душу вітрів завої,/ Навівають смертельний тлін" [3: 209]; "Це обмов яничарський голод / Прагне вбити буття моє" [8: 209]. Мотив смерті, спроектований на світовідчуття ліричного героя, означає тугу, скорботу, розпач, спричинені певною екстремальною ситуацією. Доволі часто мотив смерті пов'язаний і з природними реаліями: "низькі, безлисті, мертві дерева" [8: 210], "смертельна тиша" [8: 211], "мерла земля" [8: 212], "Біла далеч немов труна, Устає сухостій хрестами" [8: 214], "умирає гілля в льоду, Гасне сонце - кривава рана" [8: 214]. Все творить атмосферу безнадії, розпачу і смутку.

Поруч білої епізодично з'являються інші барви:

- срібна чи срібляста: "біловире, срібляста буре" [8: 215],

- жовтава: "замерзло жовтаве сонце" [8: 211],

- блакитна: "розкрийся блакитна безодня" [8: 212], "блакитнополі череси небес" [8: 218], особливої експресії набуває образ "холоднозора далеч голуба" [8: 216] - ці "холодні" кольори підкреслюють загальну картину;

- один раз згадується також зелена ("зеленошатні далечі Юкону" [8: 218]) та червона у поезії "За Атабаскою намети білі". На цю поезію звернемо особливу увагу, адже в ній авторові вдалося досягти живописної картинності зображення на контрасті білого снігу та яскраво-червоних ягід горобини:

На голих пагонах - багряні рани,
А з них рожева накрапає кров.
І по снігу парує слід рахманний,
Неначе смерті сива корогов [8: 216].

Символіка червоного кольору багатошарова, зокрема цей колір "вважався агресивним, сповненим життя і зарядженим енергією" [15: 944]. Натомість Яр Славутич у своїй поезії акцентує не вітаїстичне, а танатичне начало: червоний колір - це також колір витікаючої крові, а тому разом із білим натякає на смерть. Невипадковий у цьому контексті рядок: "Немов, попливши з вічної турботи, моє буття кончини досягло" [8: 216]. Таким чином, контрастні з погляду зорового сприйняття кольори, символізують не очікувану боротьбу життя і смерті, а, навпаки, підсилюють настрої смутку і зневіри, що є панівними у поезіях "Північного сяйва".

Разом з тим в окремих поезіях тужливий настрій змінюється прагненням вистояти, перемогти у двобої з негодою, як-от в останній поезії триптиха "Падає сніг". Характерна композиція триптиха, що відображає зміну настроєвих домінант: у першій поезії лейтмотивним є образ смерті, скорботи; у другій білий сніг символізує забуття і очищення від пережитого (сніг - "білий бальзам на рани" [8: 213]); натомість третя презентує перемогу вітаїстичного над танатичним. Подібні мотиви помічаємо і в триптиху "Біловир", в якому снігова буря стає символом активності:

О відради снаго білошквала!
Мою спрагу задми,
Щоб не хлипала - вдало співала
Вагота під грудьми [8: 215].

Зміна емоційної домінанти помітна на рівні інтонаційного оформлення: у презентованих творах замість незакінчених і питальних речень, характерних для "тужливої" лірики, з'являються окличні інтонації, що підкреслює волюнтаристично-закличні настрої. Ще однією характерною прикметою стає те, що всі три поезії "Біловиру" насичені дієсловами наказового способу (продми, визволяй, задми, пролети, рознеси, розметай), що також підкреслює перевагу активізму над пасивністю і тугою. І це цілком закономірно. Мотиви туги і розпачу - своєрідне "intermezzo", емоційний відступ, породжений розчаруваннями, невдачами, особистими втратами. Але попри це Яр Славутич залишається поетом-правдоносцем, котрий свій поетичний талант присвятив справі визволення України. Тож після подібних "резигнацій" цілком закономірне повернення до патріотичної суспільно наснаженої поезії у збірці "Живі смолоскипи".

Містичні мотиви лунають у поезії "Північне сяйво", де автор спростовує буденні тлумачення і наукові пояснення, стверджуючи, що північне сяйво - "це потаємна сила Державця Всесвіту, Землі й людей..." [8: 219]. Загалом цілий цикл з його мінливістю настроїв, кольорів, мотивів справді нагадує химерні зблиски північного сяйва. Завершальним його акордом є поезії "Вони пройшли лункою ряснотою" (1962) та "Що рік, то глибша борозна" (1972). Ці твори узагальнюють пережите і побачене: перша поезія відображає гармонійне подружнє життя, що нагадує міф про Філемона і Бавкиду; у другій посилюються настрої згасання, старіння, життєвий шлях змальовується сповненим випробувань і втрат. Саме ця поезія дає відповідь на питання, чи стала Канада нарешті оазою для поета, кінцевим пунктом його блукань:

Тебе шукав я по світах,
Відради стороно,
Та не торкнув мандрівний птах
Нірвани щасне дно [8: 221].

Очевидно, що пошуки оази триватимуть, поет ("полярних пустель пілігрим"!) має йти далі, а кінцем мандрівки для нього буде лише повернення в Україну.

Підсумовуючи, слід зазначити, що збірка "Завойовники прерій" яскраво засвідчила зростання поетичної майстерності Яра Славутича. В.Юрченко цілком справедливо акцентує увагу на лексичному багатстві творів: "Поет користується маловживаними, нестертими словами (ненатлий, крин, вагота), у нього багато слів-новотворів: пратиша, земність, давкий, снажний, біловир, чорностопець та ін., що збагачують нашу лексику, безліч вдалих метафор, наприклад, "чорна кров зеленавих прерій" (нафта), "клекотить українським словом" (Альберта), "перлами небо ридає" (сніг)..." [10: 227]. Т.Назаренко підкреслює використання різних засобів поетичної фоніки, що "художньо вірогідно відтворюють завивання вітрів, снігопаду, шурхіт снігових поземків... Саме під час створення циклу поет глибше зацікавився звукописом і навіть почав вивчати французьку вимову для того, щоб дослідити механізм звукової організації вимови у творчості Поля Верлена" [4: 111]. Відзначимо також багатство строфіки та жанрової палітри, розмаїття метрики поезій Яра Славутича, що робить її оригінальною і непересічною не лише в контексті української діаспорної поезії ХХ століття.

 

Література

1. Білоус-Гарасевич Л. Улас Самчук // Білоус-Гарасевич Л. Ми не розлучались з тобою, Україно. Вибране. - Детройт-Мічіган: Graphe, 1998. - С.130-146.

2. Войтович В. Українська міфологія. - К.: Либідь, 2002. - 663 с.

3. Євтух В. Українська етнічність у Канаді: можливості реальностей // Всесвіт. - 1991. - №11. - С.7-12.

4. Запорізький збірник: До 80-річчя Яра Славутича/ Упор. В.Чабаненко. - Київ, Запоріжжя: Дніпро, 1998. - 326 с.

5. Назаренко Т. Правди потужний спалах: Поетична творчість Яра Славутича. - К., 1994. - 166 с.

6. Пресич О. Громадянин української мови // Всесвіт. - 2000. - №3-4. - С.166-175.

7. Самчук У. На твердій землі. - Вінніпег-Торонто, 1963-1966. - 390 с.

8. Славутич Яр. Поезії та поеми. - Едмонтон: Славута, 2004. - 660 с.

9. Славутич Яр. Твори: В 5 т. - К.: Дніпро; Едмонтон: Славута, 1998. - Т.5. - 352 с.

10. Творчість Яра Славутича: дослідження, статті та рецензії / Упоряд. В.Жила. - Т.2. - К.: Дніпро, Едмонтон: Славута, 1997. - 912 с.

11. Українська діаспора у світі / Довідник. - К., 1993.

12. Українська еміграція: Від минувшини до сьогодення / За ред. Б.Лановика. - Тернопіль: Чарівниця, 1999. - 512 с.

13. Шевченко Т.Г. Кобзар / Вст. стаття О.Гончара. - К.: Дніпро, 1987. - 639 с.

14. Шейнина Е.Я. Энциклопедия символов.- М.: АСТ; Харьков: Торсинг, 2006. - 591 с.

15. Энциклопедический словарь символов / Авт.-сост. Н.А.Истомина. - М.: ООО "Астрель", 2003. - 1056 с.

 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)