Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Відчахнута віть
Молода муза. Випуск 3
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Микола Братан. Поет-земляк Євген Фомін
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна
Лікарняні ескізи

І.

Незабаром північ. Десь там, у коридорі, сидить чергова медсестра і, схиливши на руку голову, щось довго і старанно пише. Навіть вчувається скрип пера. Який неприємний! Поруч з нею лежить на столі розкрита книга. Мабуть, знову на тій же п'ятій сторінці.

Медсестрі очевидно дуже хочеться спати, а ось мене сон чомусь не бере.

У палаті всі вже сплять, а може, лежать мовчки. Хтось було заговорив, але його ніхто не підтримав, і він замовк. Я встаю з ліжка і підходжу до вікна. За ним у напівтемряві видніються товсті гілки старої акації. Крізь них прохоплюються далекі ліхтарі. Там - лікарняне подвір'я, а далі лежить міська вулиця, така гомінка удень і така мовчазна зараз. Я по-доброму заздрю людям, які щодня ходять там, стрічають ранки й вечори - хто сміхом, хто сумом. Вони, проходячи повз лікарню, кидають інколи погляди на її вікна, і знову йдуть далі, охоплені своїми турботами, своїми справами. Головне, що всі вони і вчора й сьогодні могли гуляти вечірнім містом, милуватись його красою. А я так люблю херсонські вечори!

...Тіні мережать місто. Казкове плетиво лишають на тротуарах похилі липи і ставні клени, красуні-катальпи й замріяні платани. Скільки-то чарів і невимовної принади, і водночас такої простоти у тих дивосплетіннях, візерунках, зітканих з вечірніх сутінків і відлунків пташиної тиші.

Тіні - як люди. Непосиди. Їм так цікаво дізнатись, куди ви прямуєте, і вони тихенько ступають слідом у своїх прозорих убраннях, безмовні і ніби безликі. Скільки я намагався побачити їх обличчя. Та де там! Тіні завжди встигають сховати свої очі за плечима перехожих, затуляються своїми тонкими долонями, або втікають за тролейбусом чи таксі, що ножем розтинає вечірню тишу.

Вечір... Він уже, певне, заснув десь у старезному парку під вітами столітнього дуба, спокійний, тихий. А може, він задрімав у вербах на березі Дніпра, невідривно милуючись величним вітрильником - свідком бур і штормів. Так чи ні, але вечір своє зробив: не забув про тіні, не забув і про зірки та місячне сяйво. Хвилина - і таємниче світло посипалось кришталем по воді Дніпра, звело тремтливі містки між серцями закоханих.

Спи, вечоре, спи. А ви, тіні, не бігайте, як діти. А ви, зорі, не пустуйте зі своїм парубком-місяцем.

Вже вулицями міста тихо пройшла стара ніч у чорній хустині. Вона не любить шуму...

Раптом тишу прорізала сирена "швидкої допомоги". Знову когось привезли!

І досі не можу звикнути. Пам'ятаю перший день. Я стояв на другому поверсі біля широко відчиненого вікна. Раптом почув нелюдський крик і якось підсвідомо пов'язав його з машиною, яку побачив зараз же. Машина з шаленою швидкістю підкотила до воріт лікарні, і я встиг лише побачити за бортом її щось кругле червоне. Воно то ховалось, то знову з'являлось.

Бортова так же блискавично влетіла в ворота, мало не зачепивши двох медсестер, що про щось мирно гомоніли. Вона спинилася перед самими дверима нашого корпусу і згори було все на ній видно, мов на долоньці. Я спочатку нічого не зрозумів, а коли зрозумів, надсилу відвернувся.

Що ж я побачив? Нічого, скаже хтось, особливого. Звичайний наслідок дорожньої аварії. Таких випадків буває багато на день, а на місяць нічого й рахувати. Особливо, коли туман чи ожеледь. Хоче людина одержати насолоду від швидкої їзди, а отримує в кращому разі біле ліжко в лікарні, лікується, а потім усе життя, як кажуть, працює на аптеку. А в гіршому випадку - самі знаєте.

Та що ж сталось? Я побачив, що те кругле червоне - це зчухране обличчя жінки, яка, упавши на коліна, кричала і намагалася встати, але весь час падала, а біля неї лежали двоє: чоловік і хлопчик, якщо можна було так назвати ті дві майже безформні маси, що червоніли на машині. Певно, якась родина поспішала на дачу або до рідних у сусіднє місто...

Я довго стою біля вікна. Потім повертаюсь до ліжка і лягаю, але все не можу заснути. Щось у серці ворушиться, бентежить. А думки - роєм.

 

II.

У цій лікарні я вже старожил - місяців зо два прохолоджуюсь. Вивчив усе і всіх. А з персоналу мені особливо до вподоби дві медсестрички. Одна з них - Ірена Давидівна. Оце вона зараз на чергуванні. Така маленька, що її ледве видно з-за столу. Щось усе дряпає пером по паперу, або куняє. Така ж чорнявенька, як і я. Міг би й позалицятися до неї. Але ж кажуть, що їй уже аж двадцять п'ять років! Та ж це вже тітка - як на мої чотирнадцять літ... Така мініатюрненька. Досить скрипнути дверми палати - підскоче, ніби м'ячик. Так гнівно й комічно посвариться:

- Ану не ходи! Ось я тобі! - а я, можна подумати, так ото й злякався. - Ось як викличу зараз чергового лікаря, будуть тобі непереливки!.. - додає.

Ну як би ото мені та освідчитися їй. Хоч і тітка. Але ж кажуть, що для цього найкращий засіб - серенада. Ні, такого я не утну. Але віршик можу написати. А чом би й ні? Чув від когось, що головне назбирати рим та ще отих... анафор. Спеціально якось подивився до словника, що ж воно за страхіття таке. Анафора... Ну що ж. Писати так писати. Я підходжу до того вікна палати, з якого чудово видно зоряне небо. Де ж той Пегас? Може, оце? Так ні, це щось інше. Еге, знайшов-таки. Ну, Пегасе, ось зараз я тебе й осідлаю. Помчи мене в країну Поезію... Ось я вже врочисто в'їжджаю до прекрасного міста, а там обабіч вулиці стоять музи та засипають мене квітами... Ні, якими там квітами! Римами та анафорами! А я їх підхоплюю - та до торбинки. А як яку не підхопив, то й дзенькнула об бруківку...

Ось уже й вірш готовий. Ну, майже готовий:


Ой, Іреночко, Ірено!
Серце в мене, як знамено,
Аж тріпоче на вітрах...
Аж горять мої вуста...

Ось я вже йду до Ірени Давидівни, щоб освідчитись. І вона не кричить на мене, а мило усміхається... Тільки до чого тут сирена?..

Я здригаюсь і прокидаюся. За мріями всівся на вікні та й заснув. А це знову "швидка" сиренує. Когось ще привезли рятувати...

Повз відчинені двері палати пролинула постать стурбованої Ірени Давидівни. Ні, хоч і маленька і чорнявенька, але ж справжня тітка. Двадцять п'ять років! Та мене хлопці з палати засміють. Ось краще пригадаю, що там мені наснилось-навіршувалось, та й освідчусь іншій медсестричці - Олені Петрівні. Вона прийде зранку, на зміну Ірені Давидівні. Оленочка! Яка вона завжди привітна. Як з нею легко! Ось візьму та й навсправжки закохаюся в неї. Правда, казали хлопці, що бачили, як за нею якось заходив до лікарні двохметровий мен. Ну то й що! А може, то брат? Адже ж і Олена Петрівна вдалася нівроку. Така ж, як і той мен, висока. Од мене вища на цілу голову. Але ж хіба зріст важливий у коханні? Ось я вже нашіптую про себе заповітні слова:


Ой, Оленочко, Олено!
Серце в мене, як знамено,
Аж тріпоче на вітрах...
Аж горять мої вуста...

А що? Непогано виходить. Треба б записати на папері, щоб якось не призабути... Але ж... Як хлопці знайдуть та прочитають, то засміють. І я вже уявляю, як вони, кепкуючи, радять бігати за Оленою Петрівною з табуреткою. А як же ти, мовляв, поцілуєш її? Будеш підстрибувати? Табуретка більш надійна... Ну то й що, як мені випало бути нижчим від Оленочки. Так їй же десь під двадцять. Уже далі не ростиме. А мені тільки чотирнадцять. Я ще ростиму й ростиму. Переросту того мена на дві голови... Так, вирішено. Тільки Олена Петрівна, і ніяка не Ірена... І що то в неї, цікаво за ім'я таке? Ірена... У нас усі кажуть або Ірина, або Ярина. Просто і ясно. А тут: Ірена! Ні, ніяких Ірен! Тільки Олена!..

А як же тоді Світланка? Я раптом згадую про свою однокласницю, якій часто допомагаю нести портфель зі школи. Ось з ким мені дійсно завжди легко і просто. Образи Олени й Ірени десь розпливаються і зникають, як хмарини в небі. А натомість пломеніє усмішка Світланки. Ось вона несе свій величезний портфель, і я хочу його перехопити в неї з рук.

- Зрадник! - гнівно шепоче Світланка і відвертається від мене. Я щось кричу у відповідь, але вона не чує чи не хоче чути. А потім повертається до мене обличчям і показує книгу з палаючою назвою "За двома зайцями". Назва міниться, літери бігають, сміються. І ось я вже читаю: "За трьома зайчихами"...

- А ти хіба зайчиха? - питаю я механічно. Світланка мені простягує люстерко. Я, холодіючи, зазираю туди й бачу не своє обличчя, а нахабненьку заячу мордочку. Невже це я? Мордочка мені підморгує: а то хто ж?!..

 

III.

Ранком я прокидаюсь і, розтуливши очі, зразу ж закриваю їх. Яка сліпуча білизна! Білі стіни, білі ковдри. І медсестра біла-біла. На стіні танцюють сонячні зайчики, і я мимоволі усміхаюсь до них. Але чомусь хочеться зазирнути у дзеркало: а може, не наснилось? Може, то явина?

У дверях - голова Митька, мого нового товариша, який своєю реплікою відкидає факт мого заячого переродження:

- Ей, Тарасе! Пішли. Мамаша твоя приїхала.

Мене наче радісною хвилею підхопило і кинуло за двері в коридор.

- А ти як Обломов! - підмітив Митько, - зразу ж з постелі і в тапочки, руху зайвого не зробиш.

- Та годі вже тобі, кажи, що там новенького? - кажу я.

- Сьогодні вночі до нас поклали хворого - з переламаним хребтом. Кажуть, при смерті. Дуже вже побитий. Але при повній свідомості.

- ?

- Та потім докажу. А зараз гуляй вальсом до мамаші, - і Митько пурхнув у розчинені двері однієї з палат.

- Ну й Митько, - подумав я собі, - за хвилю побуває у всіх палатах, насміється, насперечається і вже знову стоїть поруч. Прямо тобі вічний двигун. А що біль озветься - і не скривиться.

Я збігаю до приймальної кімнати. Мене зустрічає моя мати, трохи стомлена - з дороги, але усміхнена. Вона передає мені теплі вітання од всієї нашої сім'ї, друзів, знайомих. Ми сідаємо і довго говоримо про своє.

Під час розмови я, як завжди, непомітно розглядаю присутніх у кімнаті відвідувачів...

Біля дверей сидить дідусь, поклав свої вузлуваті великі руки на коліна - жде, мабуть, хворого сина чи доньку, а може онука. Поряд сидить занадто вже нафарбована жінка - її великі підзеленені очі і яскраво-червоні губи я зразу чомусь помітив, ще коли тільки заходив сюди. Вона тримає за руку дівча років п'яти-шести, дуже непосидяче, вертляве. Дівчинка починає хникати, мати безрезультатно намагається її заспокоїти. Останніми сидять стара зморшкувата бабуся і вродлива жінка. Обидві сумні-сумні. Інколи про щось заговорять та й замовкнуть.

До кімнати ввійшла огрядна відвідувачка, несучи сітку з мандаринами.

- Женщина! Де це ви взяли? - спитала нафарбована і якось вимушено посміхнулась.

- Та тут, зразу за лікарнею, направо, є магазин. Там і придбала.

Моя матуся знала, що я дуже полюбляю цитрусові і сказала, щоб я почекав трохи, а вона зараз збігає купить. Я хотів її відрадити, але якщо вже моя мама щось задумала, то неодмінно зробить.

- Тарасику! Ти поки що віднеси сумку і виклади продукти... Я швиденько! - І вона зникла за дверима.

Я подивився на велику сумку. Оце ж тобі треба, привезла всякої всячини на цілий тиждень і ще вважає, що для мене замало. Нічого для мене не жалкує. А в неї ж іще троє, окрім мене.

Я швидко збігав на другий поверх і знову повернувся до приймальні. Матері не було ще, і я мимоволі став прислухатися до розмов. Бабуся говорила дідові з великими руками:

- Та він же такий добрий, щирий. Вчився, правда, поганенько, але ж як хотів про все дізнатись. І ви знаєте, навчився. Поступив у комсомол. Мене, стару, зробив цією, як його... ахтеїсткою. Знаєте, мені аж легше стало, коли з Богом розлучилась. Тільки тепер майже всі баби на селі не здоровкаються. Приходиться все ж таки ходити в церкву, та й звичка, нічого не можу поробити. Прямо магнітом отим - знаєте, є така залізячка, що все притягує? - тягне й тягне мене, не так до Бога, як до людей. Скільки там коло церкви можна побачити, почути та й побалакати. Та й молюся за звичкою, коли внука немає. А це недавно, - бабуся усміхнулась, але якось болісно, - так мене налякав, що я досі без сміху не можу згадать. - Бабусі було, певне, дуже тяжко і вона бажала хоч якось приховати своє горе розповідями про дорогу їй людину. - Знаєте, оце два чи три роки назад приїздили до нас у село архі... архівологи якісь...

- Археологи, може? - перепитав дід.

- Да, да. Архівологи. Не можу і досі вимовити. Так ото вони ж таки розрили серед степу табунську могилу та нарили собі манік'єнів... Ой, що я кажу! Шкелетів якихось! Господи! Не дай їх більше бачити...

- А ви що ж бігали туди дивитись? - спитала зі сміхом нафарбована жінка.

- Та що ви, голубонько, де вже мені бігать. Я дома одного разу поли мила, коли бачу: під ліжком онуковим щось-таке лежить, накрите куфайкою, а що - не знаю. Сама ніби й не клала нічого туди. Ну, думаю, знову мій Санько наніс клятого каміння. Завсігди було нанесе черепків, камінців. Каже, що вони можуть для науки якусь цінність мати. Такий ото вже інтересний...

- Ну, а далі, - по хвилі запитала нафарбована. А я також вже з нетерпінням чекав, що ж там бабуся побачила.

- Так ото ж я, - продовжувала бабуся, - мила поли, хоч Санько й не дозволяв цього мені - сам усе старався зробити. Та й зняла куфайку, а звідти... три черепа зирк на мене чорними очима! Оце ж, думаю, кара божа за відступництво. Кінець мені!

Не знаю навіть, скільки я приходила до пам'яті, але потім так закричала, що внук з городу прибіг і не міг второпати, що зо мною сталось. А я йому щось белькотіла перелякано та згодом показала під ліжко. Він подивився, а далі як засміється - аж до сліз. Я прямо розсердилась на нього. Тут за безбожність шкелетів наслано, а він сміється.

- Та це ж архівологи мені подарували три черепа, - каже, - я їм щодня допомагав і от...

Так тут і мене сміх узяв чогось. Приходить сусідка, а ми як ненормальні - аж заходимось, слова не скажемо, - бабуся посміхнулась. - Такий він у мене. А ті черепи він подарував музеєві нашого села.

Потім сумно зітхнула. А далі... далі виявилось, що вона розповідала про свого внука Санька, того, що цієї ночі привезли. Хлопцеві спішно зробили операцію і тепер - надія лише на його здоровий організм.

- Яка ж хороша дитина. На осінь до армії збирався, говорив, сміючись, повернусь генералом. А тепер... О Боже! Прости мені гріхи та змилуйся над дитиною… - бабуся знову розхвилювалася, а пізніше попросила: - Та ось хай Пилипиха розкаже, - і показала на красуню-молодицю, що сиділа поруч.

Пилипиха ніяково повела плечима, а потім неквапом розповіла про нещастя. Їхав учора Санько мотоциклом, а із-за тину - дитина Пилипихи - просто під колеса. Так він тоді в другий бік, та як повернув, так і покотився в кар'єр. Пилипиха почула крик свого малюка, прибігла, а дитя показує їй у бік кар'єру. Уже потім, коли хлопця терміново відвезли до міської лікарні, Пилипиха понесла лиху звістку старій та так удвох і проплакали до ранку. А вранці, нагодувавши дитину, жінка повезла бабусю до внука в лікарню. Уже й бачили Санька після операції і чули від авторитетного лікаря, що "найстрашніше позаду", але оте "будемо сподіватись на краще" не заспокоїло жіночих сердець. Ось і зараз вони сидять у приймальній, а нерви - як натягнуті струни, а ноги, як ватяні. Уже б давно пора й додому їхати - неблизький світ, а зважитись не можуть. Здається сама їхня присутність тримає Санька на світі.

Бабуся заплакала.

- Та що ви... заспокойтесь... не треба! - чулося з різних боків.

- А чому ж це батьки його не приїхали? - чомусь подумав я. Ніби читаючи мої думки, дід запитав у бабусі:

- А батьків у вашого Санька... що, немає?

- Та вони то є, але так виходить, що їх нема. Добра б їм не було, - якось швидко заговорила стара, - прикупляють там кожен то сервізи, то килими, а хоч би хто поцікавився, як дитина живе. Не чуже ж, кровне. А як жили раніше! Приїздили було втрьох до мене влітку на цілий місяць. Такі щасливі, думала, дивлячись на них. Ну, от як ми з покійним Миколою. Аж серце раділо... А воно он що вийшло. І не ждалося, й не гадалося... Розійшлися вони. Племінниця моя поїхала з якимсь артистом до Ленінграда, а чоловік її лишився в Києві та одружився зі своєю секретаршею. Як я дізналась потім - у нього й тієї секретарші вже була до того дитина. Отак він ото й жив з двома сім'ями, поки все не випливло.

- Правильно й зробила, що покинула такого! - обізвалась нафарбована.

- Та правильно то правильно, та дитині од того не легше, - сказала Пилипиха, бо бабуся мовчала.

- Да, - озвалася знову старенька, - вони ж обоє відмовились од Санька. Де вже там йому легше.

- Як!? Зовсім відмовились? - з таким співчуттям і щирістю спитала, нафарбована жінка, що бабуся, звертаючись більше до неї, продовжила:

- Та зовсім же. Безсовісні. Ще й листівочками нас поздоровляли зі святами. Та - в Ленінграді, а він - у вічних командировках, а Санько місяцями з мачухою. У неї своя мала дитина, важко, а тут ще й зі школи часом прийдуть скаржитись на Санька. А хлопчик що - бачить, що про нього ніхто не дбає, почав гірше вчитись, а потім і взагалі кинув школу. Бігав десь по вокзалах чи базарах та й годувався невідомо чим. Вернувся батько, а жінка йому: у нас своя сім'я, хай він у Ленінград поїде, в них там нема дітей, то й приглянуть. Ще й дали грошей на дорогу. А Санько не поїхав, а лишився тинятися вокзалами. Отак вони й скинули з себе зайвий тягар.

- А ми оддали Мишка в дитбудинок, - випалила вертлява дівчинка. - Цить! - просичала нафарбована мати і, ніби виправдовуючись, - мале, дурне, щось меле. Марійко, він же у тьоті гостює, у тьоті...

- А дядя Коля казав, що Мишка оддали в дитбудинок.

- Вічно цей сусіда влізе, куди не просять, - обурилася мати.

- А чого ж тьотя не пускає Мишка до нас уже цілий рік?

Нафарбована збиралась очевидно схопити інфаркт, але тут на її щастя вийшов із дверей високий хворий у смугастій піжамі і разом з нею і вертлявою дівчинкою вийшов на подвір'я лікарні.

- І в цих щось негаразд, - похитала головою Пилипиха, - і де ота біда береться?

- Та, мабуть, більше із нас самих... - промовив дідусь.

Сиділи мовчки. Чомусь усі дивились у вікно, де жестикулювали високий хворий і нафарбована, а дівчатко вже бігало по клумбах, нічого не чуючи і ні на що не зважаючи.

- Ну, а далі що? - хтось запитав бабусю. Старенька вже стомилася оповідати та й чого це вона повинна була розказувати все незнайомим їй людям. Але вона знову почала розповідь, бо побачила зосереджені обличчя, які світилися співчуттям і теплом...

Виявилось, що поневірявся Санько, поки не трапив до міліції. А там нічого не казав про батьків, а тільки попросив одвезти його до бабусі на Херсонщину. Сказали, що все одно з батьками розберуться і примусять відповідати.

І став Санько жити на селі. Не знає як, але виховала старенька з нього непогану людину. Ледь підріс - пішов працювати до радгоспу на різні роботи. За плечима лишилась восьмирічка, попереду - школа механізаторів. Полюбив усім серцем хлопець працю на полі, став чудовим трактористом. Бувало прийде з поля стомлений, забруднений - тільки гарячі очі світяться та вуста самі складаються в радісну усмішку.

- Не те що ті жевжики-трудяги, що бісяться від ледарства, - вставив у бабусину розповідь дід, - тих і хворощі не беруть. Хіба що опухнуть від безділля та од того, що п'ють, як не в себе. А це, це хороший хлопець. З таких бувають герої, а вони не вмирають, запам'ятайте це...

Повернулась мама, ми ще довго-таки погомоніли, а бабуся знову і знову розповідала про свого Санька, часто повторюючи одне й те ж. Але за цим усім вона хотіла сховати свої переживання. За цим стояло щось велике - її велика любов і велика біда.

 

IV.

Я йшов коридором. Митько вже мені наговорив стільки, що я не міг усього охопити. Ну й балакун! Кого хочеш - на смерть заговорить. Ось він уже щось доказує медсестрі, а та лише посміхається та похитує головою: краще б ліки прийняв, аніж гасати по лікарні.

Я йшов коридором і якась сила постійно тягла подивитись на Санька. Який він?

Я обережно просунув у двері третьої палати голову і роздивляюся. Ага, оце, певно, він на крайньому ліжку. Лежить ниць, білява голова повернута в бік дверей. Кирпатий, засмаглий. Світле волосся його на білій подушці видавалось яскраво-жовтим, сонячним. Таким же сонячним було ластовиння на обличчі.

Хлопець, напевно, дуже жалкував, що не може рухатись, не може повернутись і лягти на спину - очі в нього могли оглядати хіба що куток кімнати, куди погляд і був скерований.

Очі, ніби просинь неба, дивились туди, але, здається, не бачили ні стін, ні столика в кутку. Вони бачили зовсім не це, а щось інше. Можливо, широке небо і високу степову могилу, де працювали археологи, де він орав свої перші ниви...

Скоро північ... Я не можу заснути. Думаю про розповідь бабусі, про долю Санька. Ні, не може так просто й піти з життя ця людина.

Знову десь там, над Дніпром, світяться зорі, місяць. Вони дарують свою красу закоханим... Я вірю, Санько теж буде милуватися вечірнім небом і чистими тихими світанками, ще буде будити сонні поля піснею свого трактора.

Я вірю. І віра ця промениста, як світло життя в його очах.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)