Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 2
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Молода муза. Випуск 1
Молода муза. Випуск 3
Голос Батьківщини
Бог у кишені; Шість

Зміст

Новелістика


Марія Біла

Бог у кишені


- Ми не носимо Бога в кишені. Я ніколи не зможу виконати твої бажання легким порухом руки. Я ніколи не зможу зробити тебе щасливою. Це не в моїх силах.
Ми не носимо Бога в кишені - його улюблена фраза. Іноді мені здається, що за її допомогою він намагається виправдати усі свої помилки, нездійснені мрії і плани. Він як метелик. Я милуюся ним, але не можу спіймати. Якщо я лишень хоч трохи стисну кулак, спробуючи утримати його, - пошкоджу крила. І він більше не зможе літати. А його вміння літати для мене важливіше, аніж можливість володіти ним.
Ми сидимо на даху. У мене розпущене волосся і вітер грає з ним, як бажає, куйовдить і сплутує. Ну й нехай. Це вже аніскільки не важливо.
- Ти маєш піти.
Він нарешті промовляє пересохлими губами те, що я так боялася почути. Але забуває додати ще одне слово: назавжди. Це і непотрібно - я сама усе розумію. Я так і не стала тією, до кого він здасться у добровільний полон. Справа не у Богові і не у кишенях. Справа у нас.
- Прощавай, - кажу я. "Я люблю тебе, кохаю... Я не розумію: чому? Чому усе саме так і як назвати те, що було між нами?". Єдине, що я можу собі дозволити вимовити уголос - "Прощавай".
Я спускаюся з даху через знайоме горище його будинку. Хтозна, чи опинюся я тут ще раз? Адже сама я ніколи б не зважилася сюди залізти, а без нього тим паче не зважуся. Та й навіть якщо вирішу знову сюди прийти, завжди існує ризик зустріти тут його з черговою божевільною. А у тому, що він скоро віднайде мені заміну, я не сумнівалася.
Я спускаюся й у старого вахтера з важкими окулярами на носі, забираю свій велик. Мама вважає, що якщо мені двадцять чотири роки, я скінчила університет, працюю і доглядаю малу племінницю, яку іноді помилково приймають за мою доньку, мені потрібно щось презентабельніше за старий велик. Але я люблю саме його.
Я відштовхуюся від землі і починаю несамовито крутити педалі. Не озиратися. Тільки не озиратися. Я все ж таки зупиняюся, вже далеченько від будинку, і дивлюся назад. Його постать помітна на даху. Хай так. Треба їхати. На мене чекає ніч істерики.

Зрештою, я завжди знала, що він надто вільний, аби бути моїм. Тепер я вже ніколи не побачу його посмішку, не проведу долонями по скронях. Хоча ні, ми ще зустрінемося, якось пізніше. Але мені вже буде абсолютно байдуже.

Я їду швидше за вітер. Я тікаю від самої себе, власних почуттів, а надто людини, яка зараз палить дешеві цигарки на даху багатоповерхівки.
Дома мене зустрічає кицька. Добре, що є хоч хтось, хто чекає у цих стінах на мою появу. Хоча, іноді здається, що й самі стіни в цій квартирі - живі. Я скидаю кросівки і відчуваю теплі ворсинки килима. Марта нявчить і довірливо притискається до моїх ніг. Заплющую очі і повільно опускаюся на підлогу. Усе буде добре. Аби лише пережити цю ніч...

Наступного дня мені знову потрібно сидіти з Оленкою.
Їй п'ять, вона мила, допитлива і непосидюча дитина. І ще така вільна, така вільна, що я заздрю їй заздрістю світлого болючого смутку.
Моя молодша сестра Єва - не вільна. Або так: невільна. Невільниця власної долі, покинута зрадливим чоловіком, без освіти, з необхідністю самій підіймати дитину і вічним маминим докором, яким вона нагороджує непутящу доньку при кожній нагоді.
Коли я приходжу до Єви, відкривши двері своїми ключами, мала ще спить, а сестра сидить на підвіконні у кухні і палить.
- У тебе дитина, - зауважую я. - Може, час уже кинути цю звичку?
- І тобі привіт, - відказує вона. - А у тебе синці під очима, ніби всю ніч не спала. І тільки спробуй сказати, що це знов через твого коханого.
"Він у минулому", маю сказати я, але не кажу. Бо якщо вимовлю ці слова вголос, він зникне вже назавжди, розчиниться у жахітті "це. було. колись. може і не зі мною?".
- Ми не носимо Бога в кишені, - чомусь кажу я.
- Атож. Філософ він у тебе хрінів. Ти вже всі нерви собі зіпсувала. І мені заодно. А у твоєї любої сестрички, повір, є для цього багато інших приводів.
Єва зіскакує з підвіконня і рушає збиратися.
Я ставлю на плиту чайник. Час для кави і вибивання з голови дурощів. Я завжди роблю це у неділю - переконую себе у тому, що з новим понеділком прийде нове розуміння життя і я нарешті зможу дихати.
Але кава збиває сон, наступного ранку я спізнююся на роботу, у мене ламається велик, чи ще щось, а легені стискає спазм, що лине від серця.
- Ден їде в Штати, - сповіщає мене Єва, застрибуючи в кухню на одній нозі, на іншу натягаючи джинси. - Як гадаєш, покличе з собою?
Вони зустрічаються вже півроку. У ті короткі проміжки, коли Ден прилітає до Києва у справах, сестричка стає щасливою, як у ті дні, коли її кохання з батьком Оленки лише зароджувалось, і аби побачити його, вона тікала з дому через вікно.
- Знаєш, що мама каже з цього приводу, Єв?
- Що краще б вона не народжувала другу доньку, бо увесь здоровий глузд дістався старшій?
- Що треба було називати тебе не ім'ям першої грішниці, а як хотів батько, Єфросинією. Може, життя склалося б інакше.
- Життя не залежить від імені, кицю, - вона кількома швидкими рухами підводить очі. - А я більше не залежу від батьків. Я сама уже мати і своїм шляхом ітиму до кінця.
- Я теж, Єво.
Мені хочеться кинути виклик. Сестрі, яка вважає себе розумнішою і набагато досвідченішою, мамі, яка вважає, що мені час вирости, Йому, який скинув моє безкриле кохання з даху, усьому світові, який, мабуть, вважає мене нецікавою іграшкою. Але я настільки слабка, що ніколи не зможу зважитись на боротьбу. Я не можу навіть не озирнутися.
Тому я іду будити малу, аби піти з нею у парк.

- Я хочу собааакууу...
Оленка розмазує по щоках сльози і віддано дивиться мені в очі. Перехожі, не розуміючи причин дитячого плачу, стурбовано озираються на нас, хтось зауважує: "Думали б краще, перед тим, як народжувати". Я не звертаю уваги, намагаючись угамувати малу.
- Хочууу, - скиглить вона, не гірше за маленьке цуценя.
Я згадую, що мені в дитинстві не дозволили лишити кішку, яка тулилася взимку до моїх ніг, поглядом великих очей благаючи про рятунок. Але я не вміла вмовляти. Та й досі не навчилася. Мимоволі також схлипую і кажу:
- Знаєш, я теж багато чого хочу. Але у мене немає Бога у кишені, аби здійснити усі мрії.
Оленка припиняє плакати і міцно обіймає мене за шию.

За кілька місяців я проводжаю їх до аеропорту. Мама промокає очі серветкою, Ден сяє білозубою посмішкою, Єва нервово клацає запальничкою. Найдорожчі мої люди скоро зникнуть за океаном, а я все так само займаюсь недільними вибиваннями дурощів, забуваючи депресивні думки чорною кавою. А Він знайшов - таки іншу. І ходить з нею на дах. Мабуть, так само обережно тримає її за руку і так само не відповідає на більшість дзвінків. І продовжує каратися, що не в змозі зробити цю жінку щасливою.
- Наш рейс! - голосно повідомляє Єва. - Оленко, кажи своїй любій тьоті "бай"!
- Вже привчаєш дитину до чужої мови, - невдоволено зауважує мама. Ден, що українською ледве вітається, відчуваючи недобре, розтягує губи у такій широкій посмішці, що у мене виникають сумніви, чи не зробив він пластичну операцію, аби мати фірмову "американ смайл".
Оленка навпроти, підходить до мене з найсерйознішим виразом обличчя. Я опускаюся навпочіпки. Вона стрімко цілує мене у щоку і щось засовує у кишеню джинсів.
- Тепер всі твої мрії здійсняться, - обіцяє мала.

Я розумію, що вона мала на увазі, лише вдома, коли, шукаючи ключі від квартири, у супроводі нявчання Марти з-за дверей, дістаю те, що опинилося у моїй кишені.

На даху сьогодні спекотно і моє волосся не плутається, воно акуратно заплетене у косу. Я сиджу, склавши ноги по-турецькому і ледве примруживши очі. А весь світ у мене на долоні. Він опускається поруч і дістає цигарку. Хтозна, коли і звідки він узявся, чому опинився тут сам і чому така глибока зморшка між його бровами. Дивовижний зворотний процес відбувається з моїм коханим - він з метелика перетворюється на гусінь.
- Я був тут з багатьма, - поволі промовляє він. - Я з багатьма попрощався тут. І ніхто ще не повернувся. Ти - перша. І єдина. Розумієш, що це означає?
Можливо, він хоче сказати, що знайшов у собі нові сили?
Шкода, що я знайшла теж. Знайшла сили, щоб сказати першою:
- Прощавай. Я маю іти.
Тепер уже точно - назавжди.
- Залишся!

Я спускаюся знайомим шляхом і забираю у старого вахтера свій велик. Виходжу на вулицю і розтискаю долоню. На ній лежить невеличкий натільний хрест. Діти. Вони все розуміють буквально. Я ховаю подарунок племінниці і відштовхуюся від землі. Як усе це знайоме і яке нове! Я швидко кручу педалі. В моїй кишені - Бог. Тепер я завжди ношу його з собою. Я їду і жодного разу не озираюся.

Шість

- Ну ти вже зовсім з глузду з'їхав, - сказав кіт. - Тебе зовсім не бентежить те, що раніше я був здатен лише на пронизливе нявчання, й то лиш тоді, коли хотів їсти або кішечку?
- Я завжди вірив, що ти надрозумна істота, - знизав я плечима.
Кіт лише позіхнув. Здається, я у своїх міркуваннях ішов невірним шляхом.
- Давай спробуємо розібратися, - промовив кіт, уражений моєю тупістю. - Хто ти?
На це питання я ще міг дати відповідь. Мене звати Мишком Савіним, я чоловік 23-х років, живу з батьками, навчаюся на останньому курсі універу. А ось наступне змусило усі шестерінки мого мозку запрацювати з подвійною швидкістю.
- Де ти?
Де ти? Що важливо, він спитав де я, а не де ми, отже можна було зробити непевний висновок, що насправді кота тут немає і не було.
- Нарешті, - пирхнув він. - Здоровий здогад. Зростаєш на очах. То як?
Я озирнувся. Ми з котом сиділи на величезному дереві, власне, на зручній його гілці, вкритій яскраво-синім листям, яке ледь тріпотіло від свіжого вітерця. Стовбур зникав десь унизу, в тумані, що приховував від мене землю (або щось інше, з чого проростало у сіре небо дивне дерево).
- Я сплю?
- Чудова гіпотеза. Але ні.
Якщо я не сплю, тоді... Тоді я помер. Ну шо ж це за...? Ніколи не уявляв, що після смерті стану Джеком-що-вилазив-на-Бобове-дерево. А може Рай чекає мене десь нагорі?
Я зацікавлено підняв очі. Дерево і небо. Небо і Дерево.
- Ти на фізкультурі на канат не міг видряпатися, - сумно нагадав кіт. - Як ти збираєшся лізти деревом?
- Але ж я вже помер. Чого мені боятися? - хоробро заявив я і, повільно балансуючи, здійнявся на ноги.
- На твої здібності акробата не вплине навіть смерть, - позіхнув кіт. - Проте ти ще живий.
Живий? Я злякано завмер. Хоч би не впасти, хоч би не впасти, не впасти! Зараза кіт, примруживши яскраві блакитні очі, вдоволено споглядав за моїми незграбними рухами, коли я повертався у сидяче положення.
- Ти не помер, - провадив кіт. - Але міг.
- Тобто?!
- Тебе вдарило струмом, коли ти з великого розуму поліз лагодити телевізор не вимкнувши його з мережі. Серце зупинилося на дві з половиною секунди. До речі, падаючи ти ледь не зачепив мене. Ось до чого призводить...
- Стривай! - перебив я його. - Серце зупинилося? Коли це сталося? Щось мені здалося, що минуло більше ніж дві секунди!
- З половиною. До того ж, ти не помиляєшся. Вони досі тривають.
Я сидів приголомшений. Якесь незрозуміле шосте чуття підказувало мені: це дійсно не сон. Тоді як пояснити те, що відбувається? Я "завис" десь між життям і смертю? Але ж я ніколи не був особливо релігійним, навіть більше схилявся до атеїзму. Може, таки сон? І зараз я відкрию очі у своєму ліжку, або за столом, бо, як завжди, заснув, останньої ночі вивчаючи конспекти?
- Ні те, ні те, Мишку. Не сперечайся з власним здоровим глуздом, він і так прокидається доволі рідко.
- Годі вже ображати мене, Афанасію. Я, звичайно, не геній від математики, але у своїй спеціальності дещо тямлю.
- А у житті ти нічого не тямиш, геть дитина! - кіт раптово стрімко вдарив мене по руці лапою, залишаючи кілька порізів.
- Не боляче все одно, - зауважив я. - До речі, ти хоч і заговорив, а лишився тим самим психічно нестабільним котом. Тільки очиська блакитні.
- Ти ба! Він ще й невдоволений. Це ж ти у нас вернеш носа від зеленого.
- Тому і твої очі такі, і листя?
- Саме тому. Хоча я б не став підігравати забаганкам таких дурників, якби моя воля.
- А чия воля? - вхопився я за слова кота. - Чия усе це воля?
- Пригальмуй. Відповіді на ці питання тобі отримувати ще рано. Ще почнеться: "Афанасій підштовхнув хлопця до віри, а віра має бути лише від серця... Зрівняємо рахунки..." Нє, любий друже, я на це не піду. До того ж, наші з тобою кілька секунд невпинно спливають.
- Ага, я помітив.
- Та годі ж тобі перебивати! А то знову вийду з себе. І отримаєш на горіхи, вже як повернешся.
- Коли ж я повернуся? - жалібно спитав я. Здається, у цій площині мій старий кіт був "великим цабе" і я мав йому підкорюватися. Що ж, мабуть, доведеться, іншого вибору нема.
- Коли дізнаєшся те, заради чого ти тут.
- Але якщо це не підтвердження існування потойбічного світу...
- Це не потойбічний світ! І не Рай! - пронизливо вигукнув кіт. - Це Дерево! Як же ти мені вже набрид...
Ми кілька хвилин сиділи у цілковитій тиші. Кіт дивився кудись вглибину себе, ледь ворушачи вусами і кінчиком хвоста. Я зірвав лист і покрутив його у руці. Лист як лист, схожий на дубовий, але геть синій.
Я спробував пригадати сьогоднішній день. Я абсолютно точно знав, що прокинувся о восьмій, згадав, що неділя, завалився знов спати, але мене розбудила мала - прибігла дивитись у мою кімнату мультики. Я накричав на неї, батько накричав на мене, зрештою, Дінка всілася на моєму ліжку і, розмазуючи шмарклі, втупилася у телик.
Чорт. Дорослий уже, третій рік сам заробляю на життя, а мушу підкорюватись забаганкам батьків і шестирічної дитини.
- До речі, я б поостерігся так висловлюватись, - нарешті заговорив кіт. - А на рідних не варто ображатися.
- Та я їм мов кістка у горлі. Батько постійно каже, що час уже створювати власну родину, мати власне житло...
- А ти хіба не згоден?
- Я поки що не маю можливості! - роздратовано пояснив я. - Ти ж такий розумний, знаєш, скільки коштує винайняти квартиру.
- Я знаю, що ти завдячуєш життям своїм батькам. Знаю, що все у своєму житті вони робили на твою користь. А ти, дурна макітро, так їм відплачуєш. Мовчиш.
Я вкотре знизав плечима. Життєві істини, які втовкмачув мені кіт Афанасій на величезному дереві у період, коли моє серце зупинилося, чомусь ніяк не хотіли втовкмачуватись у мою голову.
- То я тут для того, аби переосмислити свою поведінку? Типу виправний табір "Між небом і землею"? Усіх неслухняних діток шибаємо струмом і відправляємо на дерево, де вчений кіт розкаже їм, як правильно жити?
- Якби ж! Якби ж... - він підняв лапу і потер десь у районі скроні, ніби заспокоюючи нерви. - Ти дійсно можеш переосмислити не лише поведінку, але й усе своє життя. Проте я не маю права ні в чому тебе переконувати. Я просто маю розповісти тобі кілька фактів з твого життя. А висновки робитемеш сам.
- Які ще факти?
- Шість важливих фактів твого життя. Два з минулого, два з теперішнього, два з твого майбутнього, яким воно зараз вимальовується. У кожній парі фактів один під знаком "плюс", один - "мінус". Готовий?
- Давай, - кивнув я, зручніше вмощуючись на гілці. - А хіба шість не число...
- Замовкни і слухай!

Минуле. Факт 1

Коли сину Мишкові було вісім років, а самому Назарові, відповідно, тридцять два, він зустрів Свєтку. Вона сміялася, стискаючи його руку, і від цього дотику його пальці німіли, а всім тілом розходилася гаряча хвиля.
Він вирішив піти з родини.
Одного разу, повернувшись додому пізно (як і зазвичай в останні місяці), Назар зайшов до кімнати, яку подумки вже називав Моя колишня спальня. Дружина Іра спала на правому боці, міцно стискаючи в обіймах подушку. Хотілося зібрати речі і просто зникнути. Аби не дивитися в її очі.
- Татко?
Назар весь похолов. Дивитися у його очі - ще важче.
- Привіт, - він нахилився і поцілував сина у потилицю. - Чого не спиш?
- Ось чому, - Мишко підняв голову і батько побачив під його оком величезний синець. - Мама сказала дочекатися тебе, щоб ми поговорили. Як чоловіки.
Малий аж сяяв від гордощів. Так. Вони говоритимуть як чоловіки. Як батько і син. Сьогодні. Завтра. Аж доти, доки він, Назар, буде потрібний своєму Мишкові.
Пізніше вони з Іриною називатимуть цей період життя "криза стосунків".

Минуле. Факт 2

Мала щойно народилася, тож не спали всі: батько, виснажена мати і Мишко, що саме готувався до випускних екзаменів. Звісно, він був злим на весь світ підлітком і чинив дурниці. Посварився з батьками, з дівчиною, і навіть найкращого друга Ромцю з дурнуватого приводу грубо "послав". А ввечері прийшов вибачатися.
- Та нічо, - всміхнувся друг. - Я ж усе розумію, ну зірвався, з ким не буває. Вибач, не можу впустити, зараз у батька колеги, маю сидіти з ними.
Мишко збігав сходами щасливий, що в світі є хоч одна людина, яка його розуміє.

Ромця зачинив двері і прихилився до них спиною. Добре, що батьків не було дома. Вони дуже здивувалися б, якби почули, як їх син промовляє вголос: "Який же я дебіл!"
Він відчинив двері своєї кімнати, де саме сиділа, чекаючи на нього, тодішня дівчина Михайла Таня.
- Іди звідси, - промовив Ромця. - Ми обидва зрадники. Не хочу тебе бачити. Ніколи.
Ображена Тетяна більше не розмовлятиме ані з Мишком, ані з його другом.

Теперішнє. Факт 1
Два дні тому таємно закохана в Мишка одногрупниця Лара, староста, якій передали для здачі викладачу домашні індивідуальні завдання, майже всю ніч просиділа над його роботою, виправляючи величезну помилку, яку помітила у його розрахунках.
Наступного дня під регіт групи, вона ледь не заснула на парі.
Мишко отримав п'ятірку, сама Лара - 4.
- Ось бачиш, - зауважив він їй. - Для того, щоб класно вчитися, треба мати розум, а не довбатися ночами.
- Я врахую, - відповіла дівчина.

Теперішнє. Факт 2
У той самий час, коли Мишко сварився з молодшою сестрою, на фірмі, де він підпрацьовував системним адміністратором, стався збій у цій самій системі. Винний у цьому був його напарник Павло, який спробував потай від усіх, у вихідний, встановити у головному офісному комп'ютері свої нововведення. Проте щось пішло не так, і всі архіви і найважливіші дані опинилися чи то у Тартарарах чи у великому Ніде, чи, може, ще далі. Павло був шокований. Він кілька разів лайнувся, схопився за голову, вдарився нею об стіл, намагаючись осягнути наслідки катастрофи.
Проте вже через кілька хвилин бувалому комп'ютернику вдалося взяти себе в руки і він набирав номер шефа:
- Альо, Борисе Леонідовичу? Тут наш Савін таке наробив...

Майбутнє. Факт 1
Це буде через 23 роки. Саме в той вечір, коли Михайло Назарович і його друг Роман Олександрович відвідають ювілейний вечір зустрічі випускників. Вони повертатимуться додому пішки, дружньо обійнявшись і згадуючи колишні часи.
- А я Таньку Голку бачив, - радісно повідомить Михайло. - Така страшна стала, товстезна. Добре, що ми тоді розійшлися. До речі, не пригадаю - чому?
- Слухай, друже, я маю тобі розповісти...
Вони переходитимуть дорогу і Михайло буде трохи попереду. З-за повороту вискочить автомобіль. За хвилину до зіткнення, Роман відштовхне друга від небезпеки.
З лікарні його, понівеченого, що дивом вижив, випишуть лише через два місяці.

Майбутнє. Факт 2
Одного ранку родина Михайла Савіна повернеться з відпочинку у порожню квартиру. Там не буде нічого. Усе, що збиралося, береглося і шанувалося впродовж років. Навіть сейф із найважливішими документами і грошима буде вкрадено. Вони не хвилювалися полишати квартиру через надійну сигналізацію. Але вона не врятувала. Михайло відчує, як уперше в житті щось здавлює у залізний кулак його серце.
А у вітальні родина знайде 25-річну Михайлову сестру Діну Савіну. Вона сидітиме прив'язана до єдиного стільця в кімнаті, заплакана, з кляпом у роті. Коли її звільнять - зізнається, що привела у квартиру знайомих, щоб не турбувати дома батьків. Знайомі виявились грабіжниками.
Михайло Савін зможе пробачити сестру лише за кілька років, після смерті батька.

Я сидів приголомшений. Кіт, ніби й не розказував мені потаємних історій з мого життя, спокійно вмивався. Кожний факт пропливав перед моїми очима. Я ніяк не міг осягнути...
- Ти й не осягнеш, - сказав Афанасій. - Ти лише людина. А це лише можливість для тебе жити далі. Жити, розуміючи усю складність життя. Рішень, які ви, люди, приймаєте. Помилок, які можна виправити. Зрад, які можна пробачити. Добра і любові, які потрібно зауважувати і віддячувати.
Коли ти прийдеш до тями, наша розмова здаватиметься тобі сном, марою, дивиною, яку й не розкажеш нікому. Згодом усе забудеться. Лишаться лише почуття, які в тебе викликала моя оповідь. Сподіваюсь, ними виявиться не образа або ненависть.
- Я теж, - кивнув я, зненацька відчуваючи дивний спокій і полегшення. Життя, у всій його гамі кольорів, поклали на мою долоню.
- Тепер іди. Твоя родина чекає.
- Куди йти? Лізти нагору?
- Ну впертий же, впертий! Рано тобі нагору. Вниз стрибай.
Я знав, що маю слухатись кота, тож хоробро звівся на ноги і приготувався до стрибка.
- Чекай-но! - окликнув мене кіт.
- Вирішив усе ж наостанок дати розумну пораду? - усміхнувся я.
- Ага, можна й так сказати. Ти там годуй мене частіше, домовились?
- Домовились, Афанасію! - вигукнув я, вже полишаючи дерево.
Тої ж миті я розплющив очі на підлозі своєї кімнати.
20 - 21 січня 2011

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)