Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Суганяк. Атом любові
Бериславщина: рік 1903
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Ігор Проценко. Вечірні вогні
В.Плаксєєв, В.Кулик. А стежечка біжить від літа
Ейсмонт Є.М. Юшка по-королівськи
Бог у кишені; Шість

Новелістика

Марія Біла

Бог у кишені

- Ми не носимо Бога в кишені. Я ніколи не зможу виконати твої бажання легким порухом руки. Я ніколи не зможу зробити тебе щасливою. Це не в моїх силах.
Ми не носимо Бога в кишені - його улюблена фраза. Іноді мені здається, що за її допомогою він намагається виправдати усі свої помилки, нездійснені мрії і плани. Він як метелик. Я милуюся ним, але не можу спіймати. Якщо я лишень хоч трохи стисну кулак, спробуючи утримати його, - пошкоджу крила. І він більше не зможе літати. А його вміння літати для мене важливіше, аніж можливість володіти ним.
Ми сидимо на даху. У мене розпущене волосся і вітер грає з ним, як бажає, куйовдить і сплутує. Ну й нехай. Це вже аніскільки не важливо.
- Ти маєш піти.
Він нарешті промовляє пересохлими губами те, що я так боялася почути. Але забуває додати ще одне слово: назавжди. Це і непотрібно - я сама усе розумію. Я так і не стала тією, до кого він здасться у добровільний полон. Справа не у Богові і не у кишенях. Справа у нас.
- Прощавай, - кажу я. "Я люблю тебе, кохаю... Я не розумію: чому? Чому усе саме так і як назвати те, що було між нами?". Єдине, що я можу собі дозволити вимовити уголос - "Прощавай".
Я спускаюся з даху через знайоме горище його будинку. Хтозна, чи опинюся я тут ще раз? Адже сама я ніколи б не зважилася сюди залізти, а без нього тим паче не зважуся. Та й навіть якщо вирішу знову сюди прийти, завжди існує ризик зустріти тут його з черговою божевільною. А у тому, що він скоро віднайде мені заміну, я не сумнівалася.
Я спускаюся й у старого вахтера з важкими окулярами на носі, забираю свій велик. Мама вважає, що якщо мені двадцять чотири роки, я скінчила університет, працюю і доглядаю малу племінницю, яку іноді помилково приймають за мою доньку, мені потрібно щось презентабельніше за старий велик. Але я люблю саме його.
Я відштовхуюся від землі і починаю несамовито крутити педалі. Не озиратися. Тільки не озиратися. Я все ж таки зупиняюся, вже далеченько від будинку, і дивлюся назад. Його постать помітна на даху. Хай так. Треба їхати. На мене чекає ніч істерики.

Зрештою, я завжди знала, що він надто вільний, аби бути моїм. Тепер я вже ніколи не побачу його посмішку, не проведу долонями по скронях. Хоча ні, ми ще зустрінемося, якось пізніше. Але мені вже буде абсолютно байдуже.

Я їду швидше за вітер. Я тікаю від самої себе, власних почуттів, а надто людини, яка зараз палить дешеві цигарки на даху багатоповерхівки.
Дома мене зустрічає кицька. Добре, що є хоч хтось, хто чекає у цих стінах на мою появу. Хоча, іноді здається, що й самі стіни в цій квартирі - живі. Я скидаю кросівки і відчуваю теплі ворсинки килима. Марта нявчить і довірливо притискається до моїх ніг. Заплющую очі і повільно опускаюся на підлогу. Усе буде добре. Аби лише пережити цю ніч...

Наступного дня мені знову потрібно сидіти з Оленкою.
Їй п'ять, вона мила, допитлива і непосидюча дитина. І ще така вільна, така вільна, що я заздрю їй заздрістю світлого болючого смутку.
Моя молодша сестра Єва - не вільна. Або так: невільна. Невільниця власної долі, покинута зрадливим чоловіком, без освіти, з необхідністю самій підіймати дитину і вічним маминим докором, яким вона нагороджує непутящу доньку при кожній нагоді.
Коли я приходжу до Єви, відкривши двері своїми ключами, мала ще спить, а сестра сидить на підвіконні у кухні і палить.
- У тебе дитина, - зауважую я. - Може, час уже кинути цю звичку?
- І тобі привіт, - відказує вона. - А у тебе синці під очима, ніби всю ніч не спала. І тільки спробуй сказати, що це знов через твого коханого.
"Він у минулому", маю сказати я, але не кажу. Бо якщо вимовлю ці слова вголос, він зникне вже назавжди, розчиниться у жахітті "це. було. колись. може і не зі мною?".
- Ми не носимо Бога в кишені, - чомусь кажу я.
- Атож. Філософ він у тебе хрінів. Ти вже всі нерви собі зіпсувала. І мені заодно. А у твоєї любої сестрички, повір, є для цього багато інших приводів.
Єва зіскакує з підвіконня і рушає збиратися.
Я ставлю на плиту чайник. Час для кави і вибивання з голови дурощів. Я завжди роблю це у неділю - переконую себе у тому, що з новим понеділком прийде нове розуміння життя і я нарешті зможу дихати.
Але кава збиває сон, наступного ранку я спізнююся на роботу, у мене ламається велик, чи ще щось, а легені стискає спазм, що лине від серця.
- Ден їде в Штати, - сповіщає мене Єва, застрибуючи в кухню на одній нозі, на іншу натягаючи джинси. - Як гадаєш, покличе з собою?
Вони зустрічаються вже півроку. У ті короткі проміжки, коли Ден прилітає до Києва у справах, сестричка стає щасливою, як у ті дні, коли її кохання з батьком Оленки лише зароджувалось, і аби побачити його, вона тікала з дому через вікно.
- Знаєш, що мама каже з цього приводу, Єв?
- Що краще б вона не народжувала другу доньку, бо увесь здоровий глузд дістався старшій?
- Що треба було називати тебе не ім'ям першої грішниці, а як хотів батько, Єфросинією. Може, життя склалося б інакше.
- Життя не залежить від імені, кицю, - вона кількома швидкими рухами підводить очі. - А я більше не залежу від батьків. Я сама уже мати і своїм шляхом ітиму до кінця.
- Я теж, Єво.
Мені хочеться кинути виклик. Сестрі, яка вважає себе розумнішою і набагато досвідченішою, мамі, яка вважає, що мені час вирости, Йому, який скинув моє безкриле кохання з даху, усьому світові, який, мабуть, вважає мене нецікавою іграшкою. Але я настільки слабка, що ніколи не зможу зважитись на боротьбу. Я не можу навіть не озирнутися.
Тому я іду будити малу, аби піти з нею у парк.

- Я хочу собааакууу...
Оленка розмазує по щоках сльози і віддано дивиться мені в очі. Перехожі, не розуміючи причин дитячого плачу, стурбовано озираються на нас, хтось зауважує: "Думали б краще, перед тим, як народжувати". Я не звертаю уваги, намагаючись угамувати малу.
- Хочууу, - скиглить вона, не гірше за маленьке цуценя.
Я згадую, що мені в дитинстві не дозволили лишити кішку, яка тулилася взимку до моїх ніг, поглядом великих очей благаючи про рятунок. Але я не вміла вмовляти. Та й досі не навчилася. Мимоволі також схлипую і кажу:
- Знаєш, я теж багато чого хочу. Але у мене немає Бога у кишені, аби здійснити усі мрії.
Оленка припиняє плакати і міцно обіймає мене за шию.

За кілька місяців я проводжаю їх до аеропорту. Мама промокає очі серветкою, Ден сяє білозубою посмішкою, Єва нервово клацає запальничкою. Найдорожчі мої люди скоро зникнуть за океаном, а я все так само займаюсь недільними вибиваннями дурощів, забуваючи депресивні думки чорною кавою. А Він знайшов - таки іншу. І ходить з нею на дах. Мабуть, так само обережно тримає її за руку і так само не відповідає на більшість дзвінків. І продовжує каратися, що не в змозі зробити цю жінку щасливою.
- Наш рейс! - голосно повідомляє Єва. - Оленко, кажи своїй любій тьоті "бай"!
- Вже привчаєш дитину до чужої мови, - невдоволено зауважує мама. Ден, що українською ледве вітається, відчуваючи недобре, розтягує губи у такій широкій посмішці, що у мене виникають сумніви, чи не зробив він пластичну операцію, аби мати фірмову "американ смайл".
Оленка навпроти, підходить до мене з найсерйознішим виразом обличчя. Я опускаюся навпочіпки. Вона стрімко цілує мене у щоку і щось засовує у кишеню джинсів.
- Тепер всі твої мрії здійсняться, - обіцяє мала.

Я розумію, що вона мала на увазі, лише вдома, коли, шукаючи ключі від квартири, у супроводі нявчання Марти з-за дверей, дістаю те, що опинилося у моїй кишені.

На даху сьогодні спекотно і моє волосся не плутається, воно акуратно заплетене у косу. Я сиджу, склавши ноги по-турецькому і ледве примруживши очі. А весь світ у мене на долоні. Він опускається поруч і дістає цигарку. Хтозна, коли і звідки він узявся, чому опинився тут сам і чому така глибока зморшка між його бровами. Дивовижний зворотний процес відбувається з моїм коханим - він з метелика перетворюється на гусінь.
- Я був тут з багатьма, - поволі промовляє він. - Я з багатьма попрощався тут. І ніхто ще не повернувся. Ти - перша. І єдина. Розумієш, що це означає?
Можливо, він хоче сказати, що знайшов у собі нові сили?
Шкода, що я знайшла теж. Знайшла сили, щоб сказати першою:
- Прощавай. Я маю іти.
Тепер уже точно - назавжди.
- Залишся!

Я спускаюся знайомим шляхом і забираю у старого вахтера свій велик. Виходжу на вулицю і розтискаю долоню. На ній лежить невеличкий натільний хрест. Діти. Вони все розуміють буквально. Я ховаю подарунок племінниці і відштовхуюся від землі. Як усе це знайоме і яке нове! Я швидко кручу педалі. В моїй кишені - Бог. Тепер я завжди ношу його з собою. Я їду і жодного разу не озираюся.

Автор: 

Сторінки

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)